Розділ «Передмова Роман і три оповідання Едгара По»

Роман і три оповідання Едгара По

Едгар По – один з найвідоміших американських письменників, проте він і досі, за словами Стівена Пейтмана, «продовжує нас дивувати й інтригувати». Звертаючись до знайомих художніх структур, він продукує змісти, далекі від звичних. Тонка літературна гра По з читачем виявляє його ерудованість, кмітливість, здатність до розпізнання містифікацій і художній смак. Його цікавлять присмеркові стани душі, коли розум потьмарюється й дає вихід химерам, однак підхід до них базується на точному розрахунку, здібності до якого він мав. Художній світ Едгара По – це містика і раціональність, найтонший психологізм і пародійність, ефект життєподібності і науковість мислення при сюрреалістичній структурі образів і ще безліч рис і аспектів, які він приховує у собі; на перший погляд ніби несумісні, вони витворюють ту неповторність, яка чарує читачів і ставить питання науковцям.

Едгар По народився 1809 року в Бостоні. Його справжні батьки були акторами, які рано померли через злидні й хворобу, але згодом їхню смерть огорнув красивий міф про загибель нібито під час пожежі в театрі (яка насправді мала місце). Як бачимо, міфотворчість супроводжувала По змалечку. Трирічним його взяла до себе бездітна сім’я комерсанта з Ричмонда, штат Віргінія, прізвище названого батька – Аллен – стало другим ім’ям письменника, але офіційно всиновленим він ним не був. У родині Алленів Едгар По прожив вісімнадцять років, за які отримав ґрунтовну освіту й набув лоск аристократичного Півдня. У Віргінському університеті, куди По вступає 1826 р., він мав вивчати давні й сучасні мови, а також літературу, адже в класичній освіті вивчення мови у відриві від неї було немислимим. Французьку і латину він знав досконало. В університеті По не провів і року – через картярські борги, які містер Аллен відмовився сплачувати. Згодом між ними наступив повний розрив, який назрівав уже давно, і не лише через захоплення По поезією й відмову займатися практичними справами.

Біографи на стосунки Едгара По з містером Алленом радо наклали сформовану романтизмом модель відносин митця і суспільства, згідно якої він апріорно визнавався жертвою соціуму, чужого красі, свободі духу й мистецтву. Водночас вони наводять факти, які свідчать не на користь і По, – від його запального характеру до зловживання алкоголем, яке за ним спостерігалося з часу навчання в університеті. «Красивий, сміливий, дивний і зухвалий», – характеризує юного По його палкий шанувальник Валерій Брюсов у біографічному нарисі про нього. Подальший плин життя Едгара По також відповідав романтичним уявленням про долю «справжнього» митця: він потерпав від нестатків і нерозуміння публіки, тяжко боровся за визнання, пережив втрату коханої, зустрів передчасну смерть.

Достовірних даних про те, чим займався По між 1827 і 1829 рр. не маємо. Вважається, що після сварки з батьком він їде до Бостона, проте, не в змозі заробляти на життя, записується до армії, де служить в артилерії. Того самого року виходить друком – лише у сорока екземплярах – його перша поетична збірочка «Тамерлан та інші поезії Бостонця», видана анонімно. До неї увійшли вірші 1821–1822 рр., написані не без помітного впливу Байрона. 1829 р. По розриває армійський контракт і повертається до Ричмонда, лише на тиждень спізнившись на похорон місіс Аллен. Невдовзі по тому він подався до Балтимора, ймовірно, щоб віднайти своїх кревних родичів. Там По видав другу книжку поезій «Аль-Аарааф, Тамерлан і дрібні поезії», підписану вже власним іменем; окрім Байронового, у ній відзначають вплив надзвичайно тоді популярного ірландського поета Томаса Мура. Як і перша, вона пройшла повз увагу читачів і критиків, але По включатиме деякі з «дрібних поезій» з неї і до пізніших своїх видань. Востаннє По отримав від містера Аллена допомогу, коли влітку 1830 р. вступив до Військової академії у Вест-Пойнті, звідки його відрахували за порушення дисципліни менше, ніж за рік навчання – до чого він сам доклав чимало зусиль, порушуючи усі приписи її статуту. А наступного 1831 р. він у Нью-Йорку на гроші, зібрані однокашниками з Вест-Пойнту, видає третю збірку віршів «Поезії», куди увійшло лише 11 творів – кілька вже відомих і кілька нових. З комерційної точки зору збірка також провалилася, та вважається, що саме вона засвідчила народження великого поета.

Виключення з Вест-Пойнту означало остаточний розрив з містером Алленом, а заразом і зі статусом спадкоємця чи не найзаможнішої людини штату. Двадцятилітній По залишився сам на сам із життям, – з амбітними планами, породженими вірою у власний талант, і без копійки в кишенях. На додачу він мав опікуватися віднайденою у Балтиморі родиною – тіткою по батьку Марією Клемм і її донькою Вірджинією, яка згодом стане його дружиною.

1831–1836 рр. – ще один «темний» період життя По. Вважається, що якийсь час він живе у домі своєї тітки в Балтиморі, поринувши в літературну працю. Тут треба сказати, що По не мав іншого джерела доходів, окрім літератури, й був одним із перших американців, що наважилися стати професійними письменниками (в Англії вони з’явилися набагато раніше, ще у ХVІІІ ст.). Жилося першопрохідцям цієї професії нелегко, вони мусили багато працювати, бо гонорари були низькими. Але заробляти на життя письменникові в Америці було складно ще й тому, що американські видавці воліли взагалі не платити за твори, які їм пропонували вітчизняні літератори, адже, за відсутності закону про міжнародне авторське право, могли безкоштовно передруковувати ті, що вже вийшли в Англії. Час від часу По обіймав посаду редактора у тому чи іншому журналі, що означало більш-менш стабільний заробіток і ширші можливості для друку власних творів, але це забирало багато часу й сил. Він мріяв про власний журнал з високими естетичними стандартами, який так і лишився мрією.

Після комерційної невдачі з третьою поетичною збіркою По береться за написання прози – і не намарно: оповідання швидко зробили його ім’я відомим. Перші п’ять з них По друкує 1832 р. анонімно і безкоштовно в одному з філадельфійських журналів, а вже наступного року «Рукопис, знайдений у пляшці» отримує нагороду на конкурсі в Балтиморі. Спогад одного із суддів конкурсу може бути поширений на всю новелістику письменника: «Тут не було ані граматичних помилок, ані невдалого словосполучення, ані хибно поставленого розділового знака, ані затертих загальних місць, ані […] кволої думки. Логіка й уява поєднувались у рідкісній співрозмірності. Часом автор створював в уяві свій власний світ і потім записував його – світ такий чарівно-чіткий, що в ту хвилину, здавалося, він містить усю правду дійсності».

Першим великим, проте нереалізованим проектом По була збірка «Фоліо-клуб», куди мали ввійти 11 новел – відповідно до кількості членів клубу (серед яких був і «маленький чоловічок у чорному сюртуці, з чорними очима» – схоже, сам По). В одному з листів 1833 р. він так описує задум збірки: «Передбачається, що вони (оповідання. – Н. Б.) будуть зачитані за столом одинадцятьма членами клубу і кожне з них супроводжуватиметься зауваженнями товариства. Ці зауваження мають стати пародією на критику». Оповідання, призначені для «Фоліо-клубу», По писав протягом 1832–1836 рр. і друкував у періодиці, згодом більшість із них увійшла до збірки «Гротески й арабески» («Метценгерштейн», «Тиша», «Тінь», «Герцог Д’Омлет» та інші). Таким чином, збірка мала стати витонченою пародією на тогочасну літературну моду і літературну критику, – на думку видавців, занадто витонченою, щоб пересічний читач міг її зрозуміти й отримати від неї задоволення; мабуть, це й стало на заваді її публікації. Едгарові По запропонували «понизити планку» й натомість написати серію оповідань або один великий твір, які б мали успіх у менш вибагливого читача. Зважаючи на затяту війну, що По вів з літературними смаками американців, подібна пропозиція навряд чи його привабила, але матеріальна скрута змусила її прийняти. Так По вирішив написати роман – перший і останній у своєму житті, яким і стала «Оповідь Артура Гордона Піма». Та наскільки цей твір задовольняв вимоги видавців «понизити планку» – судити читачам.

За написання роману По береться вже в Ричмонді, куди переїжджає 1835 р., уперше отримавши посаду редактора в одному з місцевих журналів. Саме там він друкує двома випусками третій й частково четвертий розділи «Оповіді…», а також декілька оповідань, серед них і широко відому «Лігейю». Звільнившись з журналу, він полишив роботу і над романом, проте безгрошів’я стимулювало його до її продовження, й 1838 р. «Оповідь Артура Гордона Піма» була видана окремою книжкою, а через кілька місяців вона з’явилася й в Англії, щоправда, без дозволу автора на публікацію. Американці зустріли роман стримано, англійці – краще, проте фінансові справи письменника він не поліпшив, тож По вирішує повернутися до короткої прози. Довгий час в Америці роман вважався «провальним», та згодом, спершу в Європі, а потім і на батьківщині, він став називатися одним з найскладніших і найбільш новаторських творів По. У Ричмонді ж По бере шлюб зі своєю кузиною Вірджинією. Цей шлюб завжди викликав підвищений інтерес, адже По на момент одруження було двадцять шість років, Вірджинії – лише тринадцять, проте він виявився щасливим. За словами Брюсова, По «ідолопоклонницьки» кохав свою жінку-дівчинку, яку всі згадують люблячою, жвавою і надзвичайно красивою. На жаль, її єдиний портрет був зроблений після смерті, але ж наскільки корелює з творчістю По те, що він був саме посмертний. Вірджинія померла від сухот 1847-го, коли їй було лише двадцять п’ять років.

Пік творчості По припадає на час, проведений у Філадельфії (1839–1843), тогочасній літературній столиці Америки. Там він видав близько тридцяти оповідань, серед них і знамениті детективні (за його визначенням «логічні»): «Убивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже», «Викрадений лист». А в грудні 1839-го (на титулі значився 1840-й) з’явилася перша новелістична збірка «Гротески й арабески». Вона вийшла у двох томах й містила двадцять п’ять оповідань, – у більшості написаних ним раніше, в тому числі такі відомі, як «Падіння дому Ашерів», «Рукопис, знайдений у пляшці», «Король Чума», «Незвичайна пригода Ганса Пфааля», «Морелла» та інші.

З 1844 р. Едгар По живе у Нью-Йорку, згодом, через хворобу дружини, на фермі в його передмісті. Після оприлюднення знаменитого вірша «Крук» (у січні) й появи збірки «Крук та інші поезії» (у листопаді) 1845 р. приходить довгоочікуване визнання поезії По. Це мало для нього неабияке значення, адже талант новеліста він не ставив вище за хист до критики, натомість справжнім своїм покликанням вважав поезію. У червні того самого року виходить друга велика збірка оповідань По з 12-ти новел: усі чотири «логічні» (включно «Золотий жук»), а також «Чорний кіт», «Падіння до Мальстриму», «Людина натовпу» й кілька творів зі збірки «Гротески й арабески», серед них «Падіння дому Ашерів». Тріумфи 1845 р. продовжила публікація «Золотого жука» у Франції, з якого почалося визнання письменника в Європі. Тож 1845-й можна було б вважати «зоряним часом» По, якби не хвороба Вірджинії, яка доводила його до нестями, призводила до зловживання алкоголем і накладала специфічний відбиток на твори цього періоду, особливо позначившись на похмурому колориті поезій, у яких мотив кохання переплітався з мотивом смерті, як в «Улялюм» чи «Аннабель Лі».

Після смерті Вірджинії Едгар По надовго не затримується в жодному місці, рухаючись по колу Нью-Йорк, Філадельфія, Ричмонд, відвідує й інші міста, часом виступає з лекцією «Літератори Нью-Йорка» (опублікована посмертно 1850 р.) й читає останні свої вірші. Пише він у цей час небагато. Смерть спіткала Едгара По за обставин, досі нез’ясованих. 3 жовтня 1849 р. його знайшли в Балтиморі, майже непритомним, брудним і неохайно вдягненим (це було дивним) й відвезли до лікарні Вашингтонського медичного коледжу, де 7 жовтня 1849 р. Едгар По помер, так повністю і не прийшовши до тями. Документи, з яких можна було б з’ясувати діагноз, втрачені, тому й досі висловлюються найрізноманітніші припущення щодо безпосередньої причини смерті.

Першим біографом По, його колегою Гризвольдом, був створений «демонічний» портрет «несамовитого Едгара», який надовго вкорінився у суспільній свідомості. Спогади письменниці Френсіс Осгуд заклали основу для протилежної, так би мовити, «апологетичної» тенденції його зображення, вони значною мірою були викликані бажанням захистити пам’ять свого друга. Особливо відомою стала її портретна замальовка По: «Я завжди вважала його взірцем витонченості, шляхетності й великодушності… – згадує вона. – Його гарна гордовита голова, темні очі, які блищали сяєвом обраності, сяєвом почуття і думки, його манери – все це було поєднанням невимовної величі й ніжності. Він був веселий, щирий, дотепний, то стриманий, то вередливий, як розбещена дитина. […] Нескінченні години проводив він за столом… завжди старанний, терплячий, записуючи своїм прегарним почерком чудові фантазії, котрі безперервно породжував його блискучий і гострий розум». Інтерес до особистості Едгара По не втрачений і досі; тож природно, що дослідників цікавлять причини такої стабільності, як і «невловимості» образу «справжнього» По, а останнім часом – і сам процес творення образу письменника.

Ким насамперед був Едгар По – поетом чи прозаїком, сказати важко, точніше, неможливо. Він, як Новаліс чи Нерваль, Альфред де Віньї чи Альфред де Мюссе був одним з тих романтиків, чий талант однаково проявився і в прозі, і в поезії. Між поезією та прозою По багато спільного, та лише до певної міри. Так, «науковість» притаманна прозі По, а почуття кохання знаходить вираження в його поезії, й саме там існує сповнений життєвої сили образ жінки. «В оповіданнях По ніколи не ідеться про кохання», – слушно зазначав Бодлер. – «Елеонора» і «Лігейя», власне кажучи, аж ніяк не любовні історії; головна ідея, яка пронизує обидва твори, зовсім інша».

Творчий спадок Едгара По невеликий за обсягом: його основу складають великий том оповідань, коротенький роман і маленька книжечка віршів; існує ще два менш відомі твори: драматична поема «Поліціан» (1835) і «Еврика. Поема в прозі» (1848), у якій ідеться про фізико-космологічну теорію Великого вибуху. Вагому його частину становлять літературно-критичні праці, які часом дозволяють зазирнути до власної творчої лабораторії письменника.

Одна з них – рецензія на новелістику Натаніеля Готорна, з якої, зокрема, стає зрозумілим принцип добору жанрів у власній творчості По, як і деякі з першочергових вимог до неї. Ідеальним художнім твором він вважав той, який можна прочитати за годину, адже довше письменникові важко утримувати увагу читача. Тому з прозових жанрів найліпшим він вважав оповідання, з поетичних – середнього розміру вірш, бо «занадто короткий… може справляти враження живе й сильне, але не глибоке й не довготривале». Роман, на його думку, «позбавлений величезної переваги цілісності», бо «достатньо звичайної перерви у читанні, щоб порушити справжню єдність». Тож головними для нього є «єдність враження», досягненню якої мають сприяти усі елементи твору. Інша важлива теза цієї статті – відмова у цінності прямій, одноплановій алегорії (подібній до «Шляху пілігріма» Беньяна), бо вона шкодить не лише єдності враження, але й ефекту правдоподібності, для По надзвичайно важливому. Лише коли «прихований зміст проходить під явним десь дуже глибоко, так, щоб не змішуватися з ним, якщо ми того не бажаємо, не виходити на поверхню, допоки його не викличуть, лише тоді він доречний у художній вигадці», – пише він, і цю настанову треба враховувати при сприйнятті його власних творів. Навіть з цих уривків видно, що творчий процес письменника раціонально осмислений, а не «стихійний», «інтуїтивний», як його розуміли у своїй більшості романтики. У знаменитому есеї «Філософія творчості» (1846) По, сказати б, з провокативною наочністю демонструє процес праці над «Вороном», особливо наголошуючи, що «жоден момент творчості не був випадковістю чи інтуїцією – робота крок за кроком просувалася до завершення з точністю і жорсткою логікою математичної задачі». Утім деякі критики сумніваються, чи не містифікує нас По?

Треба сказати, що сучасники По-критика поціновували навіть вище, ніж По-митця. Так, знаменитий поет і літературний діяч Д. Р. Лувелл (Лоуелл), з одного боку, називав його «найбільш специфічним, філософським та безстрашним американським критиком», а з іншого писав: «Приходить По із «Вороном» – побійтеся примар. / Він геній на три п’ятих, ну а на дві – штукар». Захоплене визнання прийшло до нього лише після смерті, і не на батьківщині, а в Європі. Величезний внесок у це зробив Шарль Бодлер, який переклав французькою майже всі твори По, йому ж американський письменник завдячує прекрасною статтею (1856), яка може сприйматися як пам’ятник нещодавно померлому поету, настільки, сказати б, пластично був зліплений його образ: від зовнішності, манери поведінки й мовлення, до внутрішнього світу, переломленого в творчості. «Ніхто інший… – зокрема йдеться в ній, – не зображав захопливі винятки з людського життя і природи… Ніхто не описував краще галюцинацій, які викликають спершу сумніви, а слідом за ними упевненість і розсудливість; абсурд, який захопив розум і керує ним з жахливою логікою; істерію, яка змітає волю; суперечність між нервами та розумом і людину, яка дійшла до того, що біль виражає реготом. По аналізує все швидкоплинне, зважує невагоме, описує до дрібниць докладним, науковим, жахливим способом усе уявне, що кружляє довкола нервової людини й призводить її до загибелі».

Близьким По виявився й Стефанові Малларме, Артюру Рембо, Полю Валері, іншим французьким символістам. А також багатьом представникам декадансу, серед яких були такі його корифеї, як Гюїсманс (автор знаменитого роману «Навпаки») у Франції й д’Анунціо в Італії, які поділяли з ним інтерес до присмеркових станів душі й смерті. З іншого боку, англійські неоромантики, зокрема Конан Дойль і Честертон, розвинули чотири його «логічні» новели у велику кількість творів, заклавши основу англійському детективові. Виявили до нього інтерес і найвидатніші фантасти кінця ХІХ ст. – Жуль Верн і Герберт Веллс, а сам він заслужив почесне право вважатися прокладачем шляхів для наукової фантастики ХХ ст.