Розділ «Острови в океані»

— Може, підкласти тобі під ноги подушку? Девід похитав головою.

— Не треба, а то прилипнуть, — промовив він. — Вони липкі від крові. Але не болять. Правду кажу.

Том-молодший піднявся на місток і сказав:

— У нього вся шкіра на ступнях обдерта. Та й руки не кращі. На долонях пухирі, а тепер вони полопались. Ой тату, просто не знаю…

— А уяви собі, Томмі, що йому довелося б веслувати проти стрімкої течії, — це майже те саме. Чи, скажімо, здиратися на високу гору, чи скакати на коні, коли вже сили нема від утоми…

— Я розумію. Але отак стояти й дивитись, коли це діється з твоїм братом, просто нестерпно.

— Знаю, Томмі. Та в житті кожного хлопця настає хвилина, коли треба показати, на що він здатен, щоб його вважали мужчиною. Для Дева вона настала сьогодні.

— Я розумію. Та як погляну на оті його ноги й руки, то просто не знаю, тату…

— А якби це ти взяв на гачок таку рибину, то захотів би, Щоб Роджер чи я перебрали її в тебе?

— Ні. Я змагався б з нею на смерть. Але дивитись, як це робить Дев, — зовсім інша річ.

— Треба зважати й на те, чого він сам хоче, — сказав батько. — І що для нього важливе.

— Я знаю, — безпорадно промовив Том-молодший. — Але для мене все зводиться до одного: це ж наш Деві. Як би мені хотілося, щоб світ був влаштований інакше і щоб таке ніколи не загрожувало нашим братам!

— Та й я б не від того, — сказав Томас Хадсон. — Ти дуже добрий хлопчина, Томмі. Але зрозумій, будь ласка: я б давно вже припинив цю боротьбу, коли б не був певен, що в разі перемоги Девіда вона залишиться в його душі на все життя і полегшить йому всі інші майбутні випробування.

В цю мить унизу заговорив Едді. Перед тим він знов обернувся й зазирнув до каюти.

— Рівно чотири години, Роджере, — мовив він. — Ти б трохи попив, Деві. Як ти себе почуваєш?

— Дуже добре, — відповів Девід.

— Зроблю-но і я що-небудь, нехай хоч невелике, — сказав Том-молодший. — Піду принесу Едді випити. А ти не хочеш, тату?

— Ні, цього разу пропущу, — відповів Томас Хадсон. Том-молодший пішов униз, і Томас Хадсон став спостерігати, як Девід працює — повільно, стомлено, але невпинно; і як Роджер, нахилившись над ним, щось тихо йому каже; і як Едді на самому краю корми стежить за тим, під яким кутом жилка заходить у воду. Він спробував уявити собі, як там усе в глибині моря, де тепер пливе їхня рибина. Напевне, темно, але, мабуть, риби бачать у темряві, як і коні. І, напевне, дуже холодно.

Томаса Хадсона дивувало, чому рибина зупинилась, спустившись так глибоко під воду. Чи вона має якусь свою межу глибини, як ото літак має стелю висоти? Чи, може, опір зігнутого вудлища, туго прикрученої котушки й самого тертя жилки у воді так вплинув на неї, що вона облишила боротьбу й тепер пливе собі помалу куди їй треба? А коли й піднімається трохи щоразу, як Девід тягне вудлище на себе, то тільки щоб послабити неприємне напруження, яке стримує її рух. Мабуть, так воно й є, подумав Томас Хадсон, і якщо рибина ще при силі, Девід матиме з нею чимало мороки.

Том-молодший приніс Едді його пляшку, і Едді на довгу хвилю припав до неї, а тоді попросив Тома поставити її в ящик з наживкою, щоб не нагрівалася.