Розділ «Острови в океані»

Томас Хадсон метнувся від штурвала й поглянув за борт. У глибині за кормою ледь видніла рибина, маленька й неначе вкорочена крізь товщу води, та навіть і в ту хвилю, поки Томас Хадсон дивився, вона дедалі більшала. Не так швидко, як літак, що летить просто на тебе, але так само невпинно.

Томас Хадсон торкнувся рукою Девідового плеча і став назад до штурвала. Вже звідти він почув крик Ендрю: «Ой, подивіться!»— і знову побачив рибину, ще на чималій глибині, тепер якусь наче брунатну й куди більшу завдовжки та завтовшки.

— Так тримати, — мовив Роджер, не обертаючись, і Томас Хадсон відповів:

— Так тримаю.

— О боже, ви тільки гляньте! — мовив Том-молодший. Тепер рибина й справді була величезна, більша за будь-яку рибу-меч, що її коли-небудь бачив Томас Хадсон. Вона вже не здавалася брунатною, а була фіолетово-синя від голови до хвоста, і поволі, неухильно посувалася в тому самому напрямі, що й катер, пливучи за кормою праворуч від Девіда.

— Так і веди її, Деві, — сказав Роджер. — Вона йде саме так, як нам треба. — Тоді скомандував, не спускаючи з очей рибини: — Наддай трохи вперед.

— Наддаю трохи вперед, — повторив Томас Хадсон.

— А ти намотуй, намотуй, — сказав Едді Девідові.

Томас Хадсон уже бачив вертлюжок повідка, що зринув над водою.

— Наддай ще трохи, — сказав Роджер.

— Наддаю ще трохи, — озвався Томас Хадсон. Стежачи за рибиною, він вів катер саме тим курсом, яким вона пливла. Тепер він бачив її всю, довженну, фіолетову, — і широкий, випнутий уперед меч, і гострий плавець на могутній спині, і величезний хвіст, що ледь помітними рухами посував її вперед.

— Ще трошечки вперед, — сказав Роджер. — Даю ще трошечки вперед.

Девід уже підтяг поводок до самої корми.

— Готовий, Едді? — спитав Роджер.

— Та вже ж, — відповів Едді.

— Пильнуй, Томе, — сказав Роджер і, перехилившись через борт, ухопив сплетений з дроту поводок. — Попусти котушку, — мовив він до Девіда й, перебираючи з руки в руку важкий тросик, почав поволі підтягати рибину до борту, де її можна було взяти на гак.

Рибина піднімалася до поверхні, довженна й товстенна, мов велика затонула колода. Девід стежив за нею і раз у раз позирав на кінець вудлища — чи не перечепилася за нього жилка. Уперше за шість годин він сидів, не напружуючи спини, рук і ніг, і Томас Хадсон бачив, як на ногах у нього сіпаються і тремтять м'язи. Едді з гаком у руках нахилився над бортом, а Роджер і далі повільно, невпинно вибирав поводок.

— За тисячу фунтів буде, — мовив Едді. А тоді дуже тихо проказав: — Роджере, гачок держиться на одній дротинці.

— Ти можеш до неї дістати? — спитав Роджер.

— Ще ні, — відказав Едді. — Підтягніть ближче. Помалу, помалу.