Розділ «Острови в океані»

— Дуже добре. От тільки спина, ноги й руки болять. — Він на мить заплющив очі і міцніше стиснув вудлище, тим часом як жилка збігала, незважаючи на туго прикручену котушку. — Мені не хочеться розмовляти, — сказав він зрештою.

— Тепер можеш трохи вибрати, — порадив йому Роджер, і хлопець знову взявся до роботи.

— Девід у нас просто святий мученик, — сказав Том батькові. — На такого брата, як він, кожен позаздрить. Тобі не заважає, тату, що я знов розбалакався? Усе це страшенно мене тривожить.

— Говори собі, Томмі. Я також хвилююся.

— Ти знаєш, він завжди був не такий, як усі, — провадив Том. — Він ніякий там не геній і не видатний спортсмен, як от Енді. А просто не схожий на інших. Я знаю, ти любиш його найдужче, і це справедливо, бо він таки найкращий із нас, і я певен, що сьогоднішнє випробування йому тільки на користь, а то ти нізащо такого не дозволив би. І все-таки я дуже тривожуся за нього.

Томас Хадсон обняв його рукою за плечі, а другою й далі тримав штурвал, пильно видивляючись за корму.

— Гірше буде, Томмі, якщо ми змусимо його облишити боротьбу. Роджер і Едді добре знають, що роблять, і не допустять, щоб він занадто надсаджувався, бо теж люблять його.

— Але ж його нічим не вдержиш, тату. Слово честі. Як він уже до чогось візьметься, то ніколи не спиниться, хоч би це й було йому над силу.

— Ти звірся на мене, а я звіряюсь на Роджера й Едді.

— Гаразд. І все-таки я зараз помолюся за нього.

— Помолися, — сказав Томас Хадсон. — А чому ти вважаєш, то я люблю його найдужче?

— Так уже виходить.

— Найдовше я любив тебе.

— Не треба зараз думати ні про мене, ні про тебе. Краще помолімось обидва за Деві.

— Гаразд, — сказав Томас Хадсон. — І от що. Ми взяли цю рибину на гачок рівно опівдні. Тепер уже має бути хоч якийсь затінок. Здається, таки справді є. Зараз я дуже помалу поверну катер, щоб Деві опинився в затінку. — І гукнув униз Роджерові: — Якщо не заперечуєш, Родже, я тихенько поверну, щоб Деві був у затінку. Поки рибина ходить колами, це її навряд чи сполохає, а ми будемо готові рушити за нею.

— Дуже добре, — озвався Роджер. — Мені самому слід би про це подумати.

— Досі не було затінку, — сказав Томас Хадсон.

Він так тихо повернув катер навколо корми, що вони майже не втратили на цьому жилки. Тепер на голову й плечі Девіда падала тінь від рубки. Едді обтирав рушником шию і плечі хлопця й змочував йому спиртом спину та потилицю.

— Як тобі тепер, Деве? — гукнув до нього згори Том-молодший.

— Чудово, — відказав Девід.