Розділ «Острови в океані»

— Цілком можливо. А то б не морочилися з ним стільки.

— Той німчура був таки молодець, — мовив Віллі. — Вислухав усю балакню про руки вгору, і гранату дав кинути, а тоді вже сказав своє слово. Мабуть, подумав, що Пітерс командир, — такий він був важний та ще й так шпрехав по-їхньому.

— Певне, що так.

— Ти ж знаєш, гранати вибухали під палубою. Вони могли їх і не почути. Скільки пострілів ти дав, Томе?

— Щонайбільше п'ять.

— І той дав коротку чергу.

— Вам тут дуже було чути, Антоніо?

— Та ні, не дуже, — відповів Антоніо. — Ми ж стоїмо не за вітром, на північ звідти, а ще острів між нами. Зовсім тихо було чути. Але я почув.

— А вони могли й не почути, — сказав Томас Хадсон. — Зате напевне бачили, як тут весь час сновигала шлюпка і як сіла набік їхня шхуна. Вони неодмінно вирішать, що то пастка. І навряд чи поткнуться до неї.

— По-моєму, це ти слушно розважив, — погодився Віллі.

— Але як ти гадаєш — чи виткнуться вони взагалі?

— Я про це знаю не більше, ніж ти й господь бог. Та хіба не ти в нас завжди розмірковуєш усе за них?

— Еге ж, — відказав Томас Хадсон. — І часом це непогано у мене виходить. Але сьогодні — ну ніяк.

— Розмірковуєш ти добре, — мовив Віллі. — Просто така нещаслива смуга на тебе насунула.

— Ми й справді могли б улаштувати там пастку.

— А тим часом ти сам вскочив у добру пастку, — сказав Віллі.

— Ну от що. Поки ще видно, їдь туди й замінуй там усе як слід.

— Оце ти діло говориш, — погодився Віллі. — Впізнаю старого Тома. Я заміную обидва люки, і дохлого німчуру, і леєр з підвітряного борту. Виявляється, голова в тебе ще варить.

— Не шкодуй вибухівки. Ми маємо її до біса.

— Я ту посудину так нафарширую, що сам господь бог туди не поткнеться.