— Справді? Це на тебе повії так вплинули?
— Мабуть. Та якщо ми житимемо разом, вони мені будуть непотрібні.
— На словах у тебе завжди все було гарно.
— Ось бачиш? Не заводьмося знов.
— Не буду. Ми ж у домі небіжчика.
— Ти вже це казала.
— Знаю, — мовила вона. — Пробач. Але я не доберу інших слів, щоб сказати те саме. Таке відчуття, наче все в мені почало німіти.
— І чимдалі дужче німітиме, — сказав він. — Хоча якийсь час буде однаково тяжко, як і спершу. Але поступово заніміє.
— Ти можеш сказати мені все, що знаєш, нехай і найстрашніше, — аби тільки швидше заніміло?
— Можу, — відповів він. — Боже мій, як же я тебе люблю.
— Ти завжди любив мене, — мовила вона. — Ну, то кажи. Він сидів біля її ніг і не дивився на неї. Дивився на кота Бойза, що лежав на маті, де падало сонячне світло.
— Його збила корабельна зенітна гармата у звичайному розвідувальному польоті в районі Абвіля.
— Він не вистрибнув з парашутом?
— Ні. Літак горів. А його, як видно, вбило одразу.
— Хочу вірити, що так, — сказала вона, — Ой, як я хочу вірити, що було саме так.
— Я майже певен, що так і було. Він мав час вистрибнути.
— Ти кажеш мені правду? А чи не згорів парашут уже після того?
— Ні, — збрехав він, подумавши, що на сьогодні з неї досить.
— Від кого ти про це дізнався? Він назвав ім'я одного знайомого.
— Тоді це правда, — сказала вона. — Отже, я більше не маю сина, і ти теж. Сподіваюся, ми поступово звикнемо до цього. Ти більш нічого не знаєш?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Твори в 4-х томах. Том 4» автора Ернест Хемінгуей на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Острови в океані“ на сторінці 225. Приємного читання.