Розділ «Острови в океані»

— Еге ж, я знаю. І співала б по нічних клубах, а мене взяла б за викидайла. Пригадуєш, як ми укладали такі плани?

— Що чути від Тома?

— У нього все добре, — сказав він і відчув, як по черепу в нього перебіг той дивний колючий біль.

— Я вже три тижні не маю від нього листів. Здавалося б, матері можна вже написати. Він завжди був дуже акуратний щодо цього.

— Ти знаєш, як воно буває з хлопцями на війні. А може, десь затримали всю пошту. Часом таке роблять.

— Пригадуєш ті часи, коли він ще не вмів говорити по-англійському?

— А яку збив ватагу в Гштаді? І в Енгадіні, і в Цузі.

— Ти маєш його нові фотографії?

— Тільки ту, що є і в тебе.

— Чи не могли б ми чогось випити? Що ти тут п'єш?

— Все. що завгодно. Зараз піду знайду свого хлопця. Вино в льоху.

— Тільки, будь ласка, не йди надовго.

— Трохи смішно нам казати таке одне одному.

— Будь ласка, не йди надовго, — повторила вона. — Ти чуєш? І ніколи я не умовляла тебе рано повертатися додому. Не в тому була біда, сам знаєш.

— Знаю, — сказав він. — Я ненадовго.

— Може, той твій хлопець приготує нам і щось попоїсти.

— Може, й приготує, — відказав Томас Хадсон. Тоді мовив до кота: — Побудь з нею, Бойзе.

Ну от, подумав він. Навіщо я таке сказав? Навіщо збрехав їй? До чого всі ці перестороги? Чи я справді хочу зберегти своє горе для себе самого, як каже Віллі? Невже я справді такий?

Збрехав то й збрехав, подумав він. А як сказати матері, що її син загинув, одразу ж після того як ти знову ліг з нею до ліжка? Як сказати собі самому, що твого сина вже немає? Ти завжди мав на все відповідь. То дай мені відповідь і на це.

Немає на це відповіді. Тобі слід би вже знати, що немає. Ніякої відповіді.