Розділ «Острови в океані»

— Позаду, — повторила вона. Тоді сказала. — Єдине, чому ти завжди лишався вірний, це добре вино.

— Похвальна сталість, правда ж?

— Ти пробач, що я тоді дорікнула тобі за випите в барі.

— Мені це дуже допомагає. Смішно, але це так.

— Що саме: те, що ти пив, чи докори?

— Те, що я пив. Заморожене, у високих склянках.

— Можливо, що й допомагає. Отож докорів більше не буде, окрім хіба того, що в цьому домі не дочекаєшся їжі.

— Май терпіння. Скільки разів ти казала це мені.

— Терпіння я маю, — мовила вона. — Але я хочу їсти. Тепер я розумію, як це люди можуть їсти на поминках.

— Кажи що хочеш, коли тобі від цього легше.

— Не турбуйся. Казатиму. А ти хотів, щоб я тільки те й робила, що за кожним словом перепрошувала? Раз перепросила — і годі.

— Слухай, ти, — мовив він. — Я ношу це в собі на три тижні довше, ніж ти, і, певне, у мене вже інша стадія.

— Ну звісно, що інша, куди цікавіша, — відказала вона. — Я ж тебе знаю. А чом би тобі не повернутися до своїх повій?

— Може, досить уже?

— Ні. Мені від цього легше.

— Хто сказав: «Маріє, жінок не суди»?

— Та вже певне, що чоловік. Якийсь бісів бахур.

— Хочеш послухати все до кінця?

— Ні. Ти вже мені набрид. Набрид оцим своїм «на три тижні довше» і взагалі усім. Гадаєш, коли я в нестройовій службі, а ти, бач, причетний до якихось там аж таких таємниць, що навіть спиш з котом, щоб не виказати себе…

— І ти досі не розумієш, чому ми розлучилися?