Розділ «Острови в океані»

— Впізнаю милу давню пісеньку: «І я вже не можу тебе поважати». Признач ціну, я заплачу скільки хочеш, аби тільки вилучити її з обігу.

— Я поважаю тебе. А її ти не любиш, правда ж?

— Я люблю тебе і поважаю тебе, а її я не люблю.

— От і чудово. Я страшенно рада, що захворіла й спізнилася на літак.

— А знаєш, я таки справді поважаю тебе, і всі твої бісові дурниці, колишні й теперішні, теж поважаю.

— І прекрасно зі мною поводишся, і виконуєш усі свої обіцянки.

— Яка була остання?

— Не пригадую. Та коли й була якась, ти її однаково не виконав.

— Чи не обминути нам цю тему, голубонько?

— Та я б залюбки обминула.

— То, може, і обминемо. Ми ж багато чого обминали.

— Ні, неправда. І на те є наочні докази. Ти вважаєш, що жінці досить любощів у ліжку. А не думаєш про те, що їй хочеться пишатися тобою. Що їй потрібно й трохи звичайної собі ніжності.

— І не вдаю з себе дитини, як оті чоловіки, що з ними ти так любиш няньчитись.

— Якби ж то я була тобі справді потрібна і знала, що ти без мене не можеш, а не тільки чула оті твої «дай», та «візьми», та «забери, я не хочу їсти».

— Навіщо ми сюди приїхали? Вичитувати мораль?

— Ми приїхали, бо я люблю тебе і хочу, щоб ти був гідний самого себе.

— І тебе, і господа бога, і всіх інших абстракцій. А я навіть як художник не абстракціоніст. Ти б, напевне, умовляла Тулуз-Лотрека не ходити по борделях, Гогена — не хворіти сифілісом, а Бодлера — рано повертатись додому. І хоч мені до них далеко, але ну тебе к бісу.

— Я ніколи така не була.

— Була, була. А ще ота твоя клята робота. Скільки годин на добу вона забирала?

— Я б перестала зніматися в кіно.