Розділ «Острови в океані»

— Справді сміявся? В три місяці?

— Він завжди сміявся. Коли він був немовлям, я ні разу не чув, щоб він плакав.

— Qué muchacho más lindo y más guapo![118]

— Еге ж, — сказав Томас Хадсон. — Muchacho такий, що дай боже. Хочеш, розповім тобі про нього ще одну веселу історію?

— А чому ти розлучився з його милою матір'ю?

— Такий уже вийшов дивний збіг обставин. Ну, то хочеш ще одну веселу історію?

— Хочу. Тільки щоб у ній було не так багато запахів.

— Оцей заморожений дайкірі, так добре збитий зверху, скидається на морську хвилю, яку розтинає ніс судна, що йде із швидкістю тридцять вузлів. А які були б ці заморожені дайкірі, коли б вони ще й фосфорично світилися?

— Можеш додати туди фосфору. Тільки, мабуть, це шкідливо для здоров'я. Тут, на Кубі, бувають випадки, коли люди, щоб вчинити самогубство, їдять фосфорні головки сірників.

— Або ж п'ють tinte rápido. А що воно таке, те «швидке чорнило»?

— То така чорна фарба для взуття. Але дівчата, коли їх зраджує коханий чи обдурює наречений — домагається свого, а потім тікає, не одружившись, — здебільшого вкорочують собі віку, облившися спиртом і підпалившись. Це класичний спосіб.

— Я знаю, — сказав Томас Хадсон. — Auto da fé[119].

— І дуже надійний, — провадила Цнотлива Ліл. — Вони майже завжди вмирають. Найтяжчі опіки на голові та й звичайно по всьому тілу. А «швидке чорнило» — то більше про людське око. І йод, коли вже на те пішло, так само про людське око.

— Про що це ви тут, упирі? — запитав бармен Серафін.

— Про самогубства.

— Hay mucho[120], — сказав Серафін. — А надто серед бідного люду. Я не можу пригадати, щоб хтось із багатих кубинців наклав на себе руки. А ти?

— А я можу, — відказала Цнотлива Ліл. — Я знаю кілька таких випадків, і все люди були хороші.

— Щоб ти та не знала, — мовив Серафін. — Сеньйоре Томасе, а закуски вам ніякої не треба? Un poco de pescado? Puerco frito?[121] Холодного м'яса?

— Sí, — відповів Томас Хадсон. — Давайте усе, що є. Серафін поставив на стойку таріль з хрусткими, засмаженими до коричневого, скибочками свинини й таріль із шматочками червоного окуня, запеченими в тісті так, що його рожево-червона шкіра й солодкий білий м'якуш ховалися під жовтою скоринкою. Бармен був високий на зріст, простакуватий, і ходив важкою ходою, бо носив на роботі дерев'яні черевики, щоб уберегти ноги від мокроти на підлозі за стойкою.

— Холодне м'ясо давати?