Розділ «Острови в океані»

— Ні, таки гарна. Це я вам не як дочка кажу.

— Колись ви були дуже хорошою дочкою.

— Знаю. За всіх молилася, все брала близько до серця. Навіть постилася за матір, щоб господь дарував їй легку смерть. А коли б ви знали, як я молилася за вас, Роджере!

— На жаль, ваші молитви мало мені допомогли, — зауважив Роджер.

— На жаль, — сказала вона.

— А хто знає, Одрі. Може, колись ще допоможуть, — обізвався Девід. — Я не про те, що за містера Девіса треба молитися, а взагалі.

— Дякую, Деве, — мовив Роджер. — Ну, а що сталося з Брюсом?

— Він помер. Хіба ви не пам'ятаєте?

— Ні. Я пам'ятаю, що Дік Рейберн помер.

— Ще б цього ви не пам'ятали.

— Це пам'ятаю.

Том-молодший та Енді повернулися з пляшками холодної кока-коли, і Енді дав одну дівчині й одну Девідові.

— Дякую, — сказала вона. — Та ще й холодна, просто диво.

— Одрі, — сказав Том-молодший, — тепер я вас пригадав. Ви часто приходили з містером Рейберном до тата в студію. І ніколи не озивались ані словом. Ви, я, тато й містер Рейберн ходили до цирку і на кінні перегони. Але тоді ви не були така гарна.

— Була, була, — мовив Роджер. — Спитай свого батька.

— Мені дуже жаль містера Рейберна, — провадив Том-молодший. — Я добре пам'ятаю, як він помер. Його вбило на змаганнях з бобслею, коли санчата на повороті вилетіли з доріжки і ввігналися в натовп. А перед тим він дуже хворів, і ми з татом навідували його. Тоді йому стало краще, і трохи згодом він пішов на ті змагання, хоча й не треба було йти. Нас там не було, коли його вбило. Пробачте, Одрі, якщо я засмутив вас своїми балачками.

— Він був хороша людина, — сказала Одрі. — Але ти не засмутив мене, Томмі. Відтоді минуло багато років.

— А нас із Девідом ви не знали? — спитав Енді.

— Як би то, вершнику? Нас же тоді ще й на світі не було, — сказав Девід.

— Звідки я знаю? — мовив Енді. — Про Францію я не пам'ятаю нічого, та й ти навряд чи багато запам'ятав.