Розділ «Свято, що завжди з тобою»

— Іподром забирає багато часу.

— Аж надто багато. Він забирає геть увесь час. І публіка там мені не подобається.

— Я перегонами дуже захоплювався.

— Знаю. І не залишився в програші?

— Та не залишився.

— Саме час кинути, — сказав Майк.

— А я й кинув.

— Сказати це легше, ніж зробити. Слухай, друже, давай колись підемо разом на велогонки.

Велогонки стали нашим новим захопленням, доти мені незнаним. Але не відразу, а пізніше. Вони по-справжньому ввійшли в наше життя пізніше, вже по тому, як перший паризький період скінчився назавжди.

А тим часом нас іще довго задовольняла та частина нашого паризького життя, вже без іподрому; ми закладалися на самих себе, на свою працю, й на художників, яких ми знали, і ми більше не заробляли на життя азартною грою, вигадуючи для неї якісь інші назви. Я починав багато оповідань про велогонки, але так і не написав жодного, яке рівноцінне було б самим гонкам на велодромі, чи на велотреці, чи на шосе. Але я ще розкажу про Зимовий велодром з хмарами диму, що плавають у надвечірньому світлі, і про крутий дерев'яний трек, і про шурхіт шин по дереву, й напруження гонщиків, і про їхні прийоми, коли вони то виносяться вгору, то пірнають униз, злиті зі своїми машинами; я розкажу про те диво, що зветься demi-fond[26]: гуркіт мотоциклів з валиками позаду й entraîneurs[27] y важких захисних шоломах і незграбних шкіряних костюмах, якими вони розтинають зустрічний потік повітря для гонщиків, і самих гонщиків у легких шоломах, що, припавши до керма, налягають на педалі, майже торкаючись переднім колесом валика позаду мотоцикла, і те, що захоплювало понад усе, — боротьба між ними, коли, в супроводі мотоциклетної тріскотні, велосипедисти мчать лікоть до ліктя, колесо до колеса, вгору-вниз, коло за колом на смертоносних швидкостях, аж поки один з них, не витримавши темпу, відхиляється вбік і натикається на тверду стіну повітря, яку доти для нього пробивали.

Існувало багато різновидів гонок. Звичайні заїзди на швидкість та індивідуальні змагання, коли двоє велосипедистів якнайдовше втримуються на місці, щоб змусити суперника вести, потім повільно кружляють по треку і, нарешті, кидаються до фінішу з граничною швидкістю. Влаштовувались і двогодинні командні змагання з кількома спринтерськими гітами, щоб глядачі не знуджувались; одиночні змагання на час, коли спортсмен протягом години змагається із стрілкою хронометра; дуже небезпечні, але красиві стокілометрові гонки за потужними мотоциклами на скісному п'ятсотметровому дерев'яному треку великої чаші відкритого стадіону «Буффало» в Монружі, за участю уславленого бельгійського чемпіона Лінара, якого за його індіанський профіль прозвали Сіу, — незадовго до фінішу він, перше ніж збільшити свою і доти шалену швидкість, нахиляв голову й смоктав вишневий лікер з гумового шланга, з'єднаного з грілкою в нього під безрукавкою; і чемпіонати Франції з гонок за лідером на шістсотшістдесятиметровому бетонному треку в парку Принца поблизу Отейля — найпідступнішому треку з усіх; там на наших очах розбився великий Гане, й ми чули, як хруснув його череп під захисним шоломом — так хрускає зварене натвердо яйце, коли розбиваєш його об камінь на пікніку. Я ще розкажу про дивосвіт шестиденних гонок і перипетії шосейних гонок у горах. Досі про це писалося правдиво лише французькою мовою, та й термінологія велогонок уся французька — через те про них так важко писати. Майк мав рацію, на велогонках і без грошей — азарт. Але все це належить уже до іншого періоду мого життя в Парижі.

Голод — суворий учитель

Коли, живучи в Парижі, ти весь час недоїдаєш, голод бере тебе ще дужче, бо у вітринах всіх булочних завжди виставлено безліч смачних речей, і люди їдять за столиками просто на тротуарах, і ти бачиш ту їжу й чуєш її дух. Коли ти облишив газетну роботу й пишеш те, чого в Америці ніхто не купить, а вдома кажеш, що хтось запросив тебе пообідати, то найкраще піти в Люксембурзький сад, де від площі Обсерваторії аж до вулиці Вожірар не побачиш чи не вловиш нюхом нічого їстівного. До того ж там завжди можна зайти в Люксембурзький музей і подивитися на картини, які натщесерце справляють ще глибше враження, стають ще яснішими й прекраснішими. Живучи надголодь, я навчився куди краще розуміти Сезанна й по-справжньому збагнув, як він писав свої пейзажі. І не раз замислювався над тим, чи не був і він голодний, коли малював; але потім подумав, що як і був, то, певне, просто забував поїсти. Такі осяйні, але безглузді думки виникають звичайно від безсоння чи з голоду. Згодом я зміркував, що, мабуть, Сезанн відчував зовсім інший голод.

Вийшовши з Люксембурзького музею, можна було спуститися вузькою вулицею Феру до площі Сен-Сюльпіс, де також не було жодного ресторану, тільки затишний сквер з лавами й деревами. Був там ще фонтан з левами, і голуби розгулювали по бруківці або сідали на статуї єпископів. З північного боку площі стояла церква, а поряд з нею — крамнички, що торгували всіляким церковним начинням.

Якщо йти від цієї площі до річки, то годі було минути ряд крамниць з городиною, садовиною та вином, булочних і кондитерських. Але, добре подумавши, можна було звернути праворуч, обійти ту сіро-білу кам'яну церкву і потрапити на вулицю Одеон, а там знову піти праворуч до книгарні Сільвії Бійч, — і тоді по дорозі майже не траплялося місць, де продавали б щось їстівне. Та й на самій вулиці Одеон теж не випадало підживитися, аж до самої площі, де було три ресторани.

На той час як я переступав поріг будинку № 12 на вулиці Одеон, голод трохи відпускав мене, зате знову загострювались усі чуття. Іншими здавалися знайомі фотографії, впадали в око книжки, яких я раніше не помічав.

— Ви дуже схудли, Хемінгуею, — сказала Сільвія. — Харчуєтесь ви нормально?

— Ну звісно.

— Що ви сьогодні їли на обід?

Мій шлунок аж судомило з голоду, і я відказував: