Розділ «Свято, що завжди з тобою»

— Ходімо до якогось дорогого ресторану й побенкетуємо. — Куди?

— Може, до Мішо?

— Чудово, та ще й так близько.

Отож ми рушили вгору вулицею Сен-Пер до рогу вулиці Жакоб, спиняючись біля крамниць і розглядаючи картини й меблі У вітринах. Нарешті дійшли до ресторану Мішо й прочитали виставлене за шибою меню. Вільних місць у ресторані не було, і нам довелося чекати, стежачи за тими столиками, де люди вже пили каву.

Находившись, ми таки справді зголодніли, а дорогий ресторан Мішо був для нас особливо принадний. Це ж там ми колись бачили Джойса з родиною — він та його дружина сиділи біля стіни, і Джойс дивився в меню крізь окуляри з грубими скельцями, піднісши його близько до очей; поруч сиділа Нора, що їла мало, але з апетитом; навпроти — Джорджо, худий, дженджуристий, з прилизаною потилицею; і, нарешті, Лючія, ще зовсім дівчинка, з буйним кучерявим волоссям; усі вони розмовляли по-італійському.

Я стояв і думав, чи було оте відчуття, що виникло в нас на мосту, звичайним голодом. Тоді спитав про це дружину, і вона відказала:

— Не знаю, Теті. Голод буває різний. А навесні особливо. Та тепер це вже минуло. Спогади теж голод.

Я не міг добрати глузду в її словах і, побачивши у вікно, як офіціант ставить на стіл два tournedos[25], упевнився, що відчуваю звичайнісінький голод.

— Ось ти сказала, що нам сьогодні щастить. Звичайно, нам пощастило. Але ж нам підказали, на яких коней закладати.

Вона засміялася.

— Я не мала на думці перегони. Ти все розумієш дослівно. Я сказала «щастить» щодо іншого.

— А Чінкові начебто байдуже до перегонів, — мовив я, ще раз показуючи, що нічого не зрозумів.

— Так. Йому було б не байдуже, тільки якби він сам брав у них участь.

— То ти не хочеш більше ходити на перегони?

— Та ні, хочу. І тепер ми зможемо ходити туди, коли нам заманеться.

— Справді хочеш?

— Ну звісно. А ти хіба ні?

Потрапивши нарешті до Мішо, ми чудово повечеряли, та коли ми встали від столу і про голод уже й згадки не було, оте схоже на нього відчуття, що виникло в нас на мосту, не залишило нас — і тоді, коли ми сіли в автобус, щоб їхати додому, і тоді, коли ми зайшли до свого помешкання; і потім, коли ми лягли в ліжко й любилися в темряві, воно так і не залишало нас. І коли я прокинувся й побачив у відчинене вікно місячне світло на дахах високих будинків, те відчуття не зникло. Я відвернувся від місячного світла й сховався в затінок, але заснути вже не міг і лежав, думаючи, що ж це таке. Перед тим ми обоє двічі прокидались, і тепер дружина солодко спала, і місяць освітлював її обличчя. А я намагався збагнути, в чому річ, і нічого не міг збагнути. Ще вранці, коли я прокинувся й побачив надворі ту облудну весну, а тоді почув дудку козопаса, що гнав свою череду, і вийшов з дому, і купив отой бюлетень, життя здавалося мені дуже простим.

Та Париж — дуже старе місто, а ми були молоді, і все там було зовсім не просте — і бідність, і несподівані гроші, і місячне світло, і добро або зло, і віддих жінки, що лежала поруч тебе в місячному світлі.

Кінець одного захоплення