Розділ «ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ»

— Добре, коли так, — озвався той хлопець, тоді знов укинув четвертак і потяг до себе важіль автомата.

Він знову виграв, цього разу чимало, і, вигрібши з вічка монети, дав одну Сліпакові.

— Дякую, — мовив Сліпак. — Бачите, як вам ведеться.

— Сьогодні моя гра, — сказав юнак біля автомата.

— Ваша гра — моя гра, — докинув Сліпак, і юнак заходився грати далі. Та більше йому не щастило, а тут ще Сліпак стовбичив над душею і був такий страхітливий з вигляду, що той хлопець зрештою покинув грати і перейшов до прилавка. Сліпак сам відбив йому охоту, але помітити цього не міг, бо хлопець нічого не сказав; отож Сліпак знову обмацав вічка автоматіз і лишився на місці, чекаючи ще когось, хто надумає пограти.

Ніхто не грав ні в рулетку, ні в кості, а коло покерного стола сиділи самі картярі-професіонали й знічев'я піддрочували один одного. Вечір був тихий, буденний, і життя в містечку наче завмерло. Заклад не мав ані пенса прибутку, окрім як від продажу напоїв. Але відвідувачі біля прилавка не нудилися, та й загалом у барі було приємно, поки не з'явився Сліпак. А тепер кожен міркував, чи не перейти по сусідству, до «Стрімчака», чи, може, вже скінчити та рушати додому.

— Чого тобі налити, Томе? — спитав мене Френк, бармен. — Ця піде коштом закладу.

— Та я вже думав був відчалювати.

— Ну, то останню на дорогу.

— Тоді того самого, з водою, — сказав я.

Френк запитав гладенько виголеного молодика із засмаглим у горах обличчям, у важких черевиках та чорному капелюсі, що він питиме, і той також замовив віскі. Віскі було марки «Старий лісничий».

Я кивнув до нього, підняв свою склянку, і ми обидва відпили по ковтку. Сліпак був у протилежному кутку біля автоматів. Мабуть, розумів, що ніхто не зайде до бару, як побачить його коло дверей. А загалом надто соромливий він не був.

— Як цей чолов'яга втратив зір? — спитав мене молодик.

— Не знаю, — відповів я.

— У бійці,— сказав йому Френк.

— Він — у бійці? — перепитав незнайомець і похитав головою.

— Еге ж, — підтвердив Френк. — І голос у нього став такий писклявий після тієї самої бійки. Розкажи йому, Томе.

— Я ніколи про це не чув.

— А так, ти ж не знаєш, — мовив Френк. — Справді. Тебе ж тоді, здається, тут не було. Це сталося, містере, такого ж холодного вечора, як сьогодні. А може, ще й холоднішого. Бійка спалахнула зненацька. Я не бачив, як воно все почалось. А тоді вже вони вискочили, зчепившись, із дверей «Стрімчака». Оцей-от, Блек — тепер його звуть Сліпаком, — і другий, Віллі Сойєр. Вони билися кулаками й коліньми, душили один одного, кусались, і я побачив, як одне око в Блека вилізло аж на щоку. Бійка точилася просто на кризі серед дороги, а кругом були снігові кучугури, і світло падало з наших дверей і з дверей «Стрімчака», а коли Віллі Сойєр видушив йому те око, Голліс Сендз стояв якраз позаду і загукав: «Відкуси його! Відкуси геть, як виноградину від грона!» А Блек уп'явся зубами Віллі Сойєрові в обличчя і куснув так, що аж хряснуло, тоді куснув ще раз, і обидва повалилися на кригу, і Віллі Сойєр почав душити його, щоб він не кусався, а тоді Блек як закричить не своїм голосом — ви такого крику зроду не чули. Страшніше, ніж коли ото кабана ріжуть.

Ззаду підступив Сліпак, і, зачувши дух, що йшов від нього, ми обернулися.