Розділ «ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ»

— Та байдуже.

— Ну, то я зроблю тобі сюрприз.

Він чув, як відчинились і зачинилися двері, як вона спускається сходами, і подумав: треба відіслати її кудись, нехай трохи розвіється. Треба поміркувати, як це краще зробити. І зробити так, щоб не виникло ніяких ускладнень. Тепер мені жити отак аж до скону, то треба щось придумати, щоб не згубити і її, не занапастити їй життя. Вона така добра до мене, а це ж не її призначення — бути доброю. Та ще й отак повсякденно й без просвітку.

Він почув, як вона піднімається сходами, й подумки відзначив, що тепер, із двома склянками в руках, вона ступає зовсім не так, як ступала, йдучи вниз без нічого. Він чув, як лопотить у вікно дощ, знизу до нього долинав дух букових дров, що горіли в каміні. Коли вона зайшла, він простяг руку, але трохи зарано. Та потім відчув високу холодну склянку, стиснув її в руці, і жінка цокнулася з ним.

— Наш давній коктейль, як колись, — мовила вона. — Кампарі та джин «Гордон» з льодом.

— Добре, що ти не з тих, хто рюмсає в біді.

— Ні, я не з тих, — відказала вона. — І ніколи такою не буду. А біда для нас не первина.

— «Скинь тягар, і підводься, і знову іди», — згадав він. — А пам'ятаєш, як ми викреслили ці слова?

— Якраз після отого мого лева. Який був розкішний левище! Скоріше б нам знов його побачити.

— Нам?

— Пробач, будь ласка.

— Ти забула, що ми викреслили й ці слова?

— А я мало не повторила їх знов.

— Знаєш, — сказав він, — дуже добре, що ми приїхали сюди. Я так добре пам'ятаю ці місця, що все тут стає просто-таки відчутним. Це — нове слово, але скоро ми викреслимо і його. Та це не має значення. Тут справді чудово. Коли я чую дощ, то так і бачу, як він періщить по бруківці, й по каналу, й по лагуні, і я знаю, як гнуться дерева за всякого вітру і який вигляд мають церква та вежа в різні пори дня. Ми обрали саме таке місце, яке мені потрібне. Кращого й не знайдеш. Ми маємо добрий приймач, чудовий диктофон, і я писатиму ще краще, ніж раніш. Якщо працювати без поспіху, з диктофоном можна добирати справжні слова. Тільки не треба квапитись. Коли я вимовляю слова, я бачу їх. Я чую фальш у кожному фальшивому слові, і зможу заміняти слова й добре припасовувати їх одне до одного. Ато, з багатьох поглядів кращого й бажати годі.

— Філіпе!..

— Дурниці,— мовив він. — Темрява — це темрява, ото й тільки. Це не справжня темрява. Я добре бачу все, що всередині, і в голові у мене дедалі прояснюється, і я все пригадую і навіть можу щось придумувати. Ось скажи сама. Хіба я погано сьогодні пригадував?

— Ти пригадуєш щодень краще. І сила до тебе повертається.

— Сили мені й так не бракує,— сказав він. — То ось, якби ти…

— Якби я що?

— Якби ти ненадовго десь поїхала, відпочила б, змінила місце…