Розділ «ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ»

— То я тобі не потрібна?

— Та певно ж потрібна, люба.

— До чого ж тоді ці розмови, щоб я кудись їхала? Я знаю, я погано доглядаю тебе, зате я вмію робити те, чого не вміють інші, і ми кохаємо одне одного. Ти ж кохаєш мене, сам знаєш, і ми втішаємося так, що іншим і не снилось.

— А найдивовижніше — що в темряві,— мовив він.

— Раніше бувало, що й завидна, при сонці.

— Як на мене, то в темряві краще. Отже, ми тепер маємо всі вигоди.

— Досить тобі вигадувати, — сказала вона. — І не треба, будь ласка, гучних слів.

— Послухай, як лопотить дощ, — сказав він. — А як там відплив?

— Вода спала, а вітер одігнав її ще далі, ніж звичайно. Можна дійти пішки до Бурано.

— Воно б можна, але є там одне таке місце… — сказав він. — А птахів багато?

— Тільки чайки та ластівки. Вони сідають на обмілинах, а коли злітають, вітер їх підхоплює.

— А інших немає?

— Є, але небагато. Вони на тій обмілині, що оголюється тільки в час найбільшого відпливу.

— А як по-твоєму, чи настане врешті весна?

— Не знаю, — відказала вона. — Поки що не видно.

— Ти випила свій коктейль?

— Допиваю. А ти чому не п'єш?

— Розтягую втіху.

— Пий, пий, — сказала вона. — Уявляю собі, як ти мучився, коли не можна було пити.

— Знаєш, — знову почав він, — поки ти ходила вниз, я подумав, що тобі не завадило б поїхати в Париж, а там і в Лондон, побачити людей, розважитись, а коли повернешся, вже неодмінно настане весна. І ти розповідатимеш мені про все.