Розділ «ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ»

ТЯМУЩИЙ ЧОЛОВІК

Всі автомати, що були у барі, сліпий розрізняв за звуками. Не знаю, скільки часу в нього пішло на те, щоб навчитися розпізнавати ці звуки, але, мабуть, таки чимало, бо кожної своєї появи він промишляв лише в одному барі. А втім, він добував свій прожиток у двох містечках і, коли надворі вже починало добре сутеніти, вирушав звичайно з Флетса до Джессапа. Зачувши, що дорогою їде машина, він спинявся на узбіччі, і, коли фари вихоплювали з темряви його постать, водії або гальмували й підбирали його, або ж їхали собі далі обмерзлою дорогою. Все залежало від того, який вони везли вантаж і чи були в машині жінки, бо від сліпого дуже погано тхнуло, а надто взимку. Але хтось неодмінно таки спинявся задля нього, тому що він був сліпий.

Усі в містечку знали його і звали Сліпаком — у тих краях таке прізвисько вважають цілком пристойним для невидющого, а бар, який він уподобав собі для промислу, називався «Віха». Поряд був ще один бар, також із гральними автоматами й буфетом, що звався «Стрімчак». І той і той дістали свої назви від околишніх гірських вершин, і обидва були гарні бари, із старовинними прилавками та майже однаковими гральними автоматами, й різнилися хіба тим, що у «Вісі» начебто краще годували; зате в «Стрімчаку» були смачніші біфштекси. Крім того, «Стрімчак» був відчинений до пізньої ночі, а рано-вранці знову розпочинав торгівлю, і від світання до десятої ранку там завжди можна було вихилити чарчину безплатно, коштом закладу. У Джессапі були тільки ці два бари, і принаджувати відвідувачів у такий спосіб не годилося б. Але так воно вже велося.

Мабуть, Сліпак уподобав «Віху» через те, що всі автомати стояли там під однією стіною, ліворуч від дверей, як іти до прилавка. Отож йому було легше встежити за ними, аніж коли б він промишляв у «Стрімчаку», де автомати стояли по різних кутках, бо там було просторіше. Того вечора надворі добряче морозило, і він зайшов з бурульками на вусах та замерзлими кисляками в кутиках очей і вигляд мав досить-таки жалюгідний. Навіть отой його дух неначе замерз, хоча й ненадовго, бо тхнути почало майже одразу, як він зачинив за собою двері. Мені завжди було тяжко дивитися на нього, але цього разу я не спускав його з ока, бо знав, що його звичайно хтось підвозить, і не міг збагнути, де це він так закоцюб. Урешті я спитав його:

— Звідки це ти придибав, Сліпак?

— Та Віллі Сойєр висадив мене з машини під залізничним мостом. А більше машин не було, то я й прийшов пішки.

— А чого ж він не схотів везти тебе далі? — спитав ще хтось.

— Сказав, що не може чути мого духу.

Хтось смикнув важіль автомата, і Сліпак нашорошив вуха, дослухаючись до звуку. Та виграшу не випало.

— А що, ніякі піжони сьогодні не грають? — спитав він мене.

— А ти хіба не чуєш?

— Поки що не чути.

— Немає піжонів, Сліпак, сьогодні ж середа.

— Я й сам добре знаю, який сьогодні день. Нема чого мені нагадувати.

Сліпак пішов уздовж ряду автоматів, обмацуючи в кожному вічка — чи не залишив там хтось випадково свого виграшу. Нічого там, звісно, не було, але він завжди починав з цього свій промисел. Він повернувся до прилавка, де стояли ми, і Ел Чені запросив його випити.

— Ні,— відказав Сліпак. — На тих дорогах мені треба бути обачним.

— На яких ще «тих дорогах»? — спитав його хтось. — Ти ж ходиш тільки однією дорогою. Звідси до Флетса.

— Я потоптав чимало доріг, — сказав Сліпак. — І кожного дня можу податися ще кудись.

Автомат клацнув і викинув комусь виграш, але невеликий. Проте Сліпак усе-таки пошкандибав туди. То був двадцятип'ятицентовий автомат, і юнак, що грав біля нього, віддав Сліпакові одну з виграних монет видимо знехотя. Сліпак обмацав четвертака й поклав його до кишені.

— Дякую, — сказав він. — Тепер вам щаститиме.