Розділ «ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ»

— Він ще юнак, — сказав він.

— А мені скільки? — спитав я.

— Ти й зовсім зелений.

— Ну, а мої хлопці?

— Ніякі вони не твої, крім отого, котрий разом із сідлом зліплений.

— А звідки ви родом, Ветеране?

— Про те лиш бог знає. А я забув.

— Ви коли-небудь були у Монтані?

— Аякже.

— А у Вайомінгу?

— Був, ще за війни з індіанцями, ми тоді тягали колоди до форту.

Це теж було неможливе, і я спитав його, чи знав він Тома Горна.

— Чи знав я Тома? Та я ж сам чув, як він промовляв з помосту, коли йому накидали на голову каптур… ні-ні, брешу, на Тома каптура не накидали… То ось що він сказав: «Панове, у цьому житті мені вже потрібні тільки важкі черевики та ще — щоб добряче смикнуло. А всім моїм ворогам я прощаю. Амінь». Люди кругом плакали, тільки Том не плакав. Стояв собі на помості, і видно було, що він не такий, як усі. Одначе бажав він лише важких черевиків та доброго посмику, щоб зашморг міцніше затягся. Бо то найгірше, що може бути, — коли зашморг не затягнеться як слід. Я не раз бачив, як ото вішають, з самого малку, і воно справді погано. І для тих, кого вішають, і для інших. Це просто насильство, тільки дозволене законом.

Наступного дня ми зібралися вдосвіта: коні стояли засідлані, рушниці в чохлах приторочені напохваті, і тільки Буйний Білл ховав збиті руки й був ніби засоромлений. Ми знали, що той шерифів помічник у бійці нічого не вартий, і Білл серед ночі раптом згадав про це. Йому стало гидко на душі, бо сам він був справжній боксер і міг битися з ким завгодно. До того ж він зламав шерифовому помічникові щелепу — ми всі чули, як вона хряснула. І тепер збиті руки весь час йому про це нагадували. На полювання з нами він не поїхав. Лишився при хатині та оборі каратися через ту щелепу.

Отож ми вирушили на світанку, коли над рівниною ще не розвіявся туман, і побралися нагору заростю шавлії.

— Що ви скажете, полковнику? — спитав я Тейлора.

Джіджі спав у сідлі, полишивши все інше на свого коня.

— Гадаю, сьогодні ми їх таки заскочимо, — відказав Тейлор. — Ми в них ні разу не стріляли, а сьогодні вже третій день, і вони до нас помалу звикають, тож деякі великі самці уже навряд чи тікатимуть. Вони не знають, що ми таке, а цікаво ж дізнатися.

Ми робили те саме, що й у попередні дні: вибрались нагору, обнишпорили видолинки, западини й узвишшя, а тоді рушили вниз і навскоси схилом.,

Тоді ми й натрапили на табунець антилоп, які чи то спали, чи то паслись у видолинку, і дорога до втечі в них була тільки одна. Я зіскочив з коня й видобув із чохла свій добрий старий штуцер. Ми спускалися вниз, маючи їх попереду. І тоді я побіг навперейми. До того місця, де вони мали вискочити з видолинка, було ярдів двісті чи двісті п'ятдесят. І коли вони вимчали табунцем на край узвишшя, я вибрав найбільшого вилорога, повів мушку поперед нього, а тоді легенько натиснув спусковий гачок, і куля перебила йому карк. То був напрочуд вдалий постріл.