Розділ «ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ»

— Ні,— відказала вона.

— Я вважаю, що так було б правильно, — не вгавав він. — Ти ж розумієш, цій історії кінця поки що не видно, і ми хоч-не-хоч мусимо звикати до такого нудного існування. То я б не хотів, щоб ти скоро знесиліла. Розумієш…

— Облиш ти оце своє «розумієш».

— Ось бачиш. Усе докупи. А я б тим часом навчився не дратувати тебе. Ти будеш просто в захваті від мене, коли повернешся.

— А як тобі буде ночами?

— Ет, ночі — то пусте.

— Хто тобі повірить? Чи, може, ти вже навчився спати вночі?

— Навчуся, — сказав він і випив півсклянки коктейлю. — Це одна із складових частин мого плану. Ось розумієш, як усе воно буде. Якщо ти поїдеш і трохи розвієшся, моє сумління буде спокійне. Отож уперше в житті я непробудно спатиму із спокійним сумлінням. Візьму подушку як символ мого чистого сумління, міцно обніму її і враз засну. А якщо прокинуся, то вигадуватиму чудові веселі непристойності. Або ж ухвалюватиму чудові, розумні, помірковані рішення. Або пригадуватиму всяку всячину. Розумієш, мені хочеться, щоб ти розважилась.

— Прошу тебе, не кажи «розумієш».

— Гаразд, спробую. Я вже викреслив і це слово, але щоразу забуваю, і воно лізе мені на язик. Нехай там хоч як, а я не хочу, щоб ти була в ролі собачати при сліпому.

— Це зовсім не так, ти й сам знаєш. І коли вже на те пішло, то кажуть не собача при сліпому, а собака-поводир.

— Я знаю, — мовив він. — Ну, сядь отут і не сердься.

Вона підійшла і сіла на ліжко поруч нього; вони чули, як ще дужче лопотить у вікно дощ, і він намагався не торкатись її голови та милого обличчя, обмацуючи їх, як то роблять сліпі, але інакше нічого не виходило. Він міцно обняв її і поцілував у голову. «Спробую умовити завтра, — подумав він. — Тільки треба розважніше. Вона мені така люба, і я так її кохаю і завдав їй стільки горя, тож тепер треба навчитися дбати про неї як тільки можна. Якщо я завжди думатиму про неї, тільки про неї, все буде гаразд».

— Я не казатиму більше «розумієш», — мовив він. — Ось із цього й почнемо.

Вона похитала головою, і він відчув, що вона тремтить.

— Ой, та кажи собі що хочеш, — озвалася вона й поцілувала його.

— Не плач, прошу тебе, люба, — сказав він.

— Я не хочу, щоб ти спав з якоюсь бісовою подушкою.

— Ну що ти. Зовсім вона не якась і не бісова.

«Облиш, — звелів він собі подумки. — Зараз же облиш».