Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

— Портрете, — сказав він, звертаючись і до самої дівчини, і до портрета; але дівчини не було, а портрет лишався таким, як його намалювали.

— Портрете, підніми своє кляте підборіддя, щоб у мене розбилося серце!

«І все ж таки це чудовий дарунок», — подумав полковник.

— А чи вмієш ти маневрувати? — спитав він портрета. — Швидко і спритно?

Портрет нічого не сказав, і полковник відповів сам:

— Ти ж і так знаєш, що вміє! Вона легко обійде тебе в твій найщасливіший день, займе позицію й битиметься там, де ти тільки накладеш у штани.

— Портрете, — сказав він, — сину, чи доню, чи моя єдина справжня любове, чи хто б ти там не був. Ти ж сам знаєш, хто ти.

Але портрет так нічого й не відповів. А полковник знову був генералом і цього ранку, та ще з допомогою вальполічелли, знав геть усе, знав, ніби тричі перевіряв за Вассерманом, що в портреті немає підлоти, і йому стало соромно, що він так безцеремонно розмовляв з портретом.

— Чуєш, портрете, я буду сьогодні такий з біса лагідний, яким ти мене ще ніколи не бачив. Можеш сказати про це своїй хазяйці.

Але портрет, за своїм звичаєм, мовчав.

«З кавалеристом вона, напевне, заговорила б», — думав генерал. Тепер у нього були вже дві зірки, вони муляли його плечі й біліли на каламутно-червоній табличці його віліса. Він ніколи не їздив ні штабною машиною, ні легким броньовиком, обкладеними зсередини мішками з піском.

— А йди ти к бісу, портрете! І хай тобі відпустить гріхи вселенський піп, — на всі релігії майстер.

— Іди сам до біса, — сказав йому портрет, не розтуляючи уст. — Жалюгідний солдате!

— Що правда то правда, — сказав полковник, який знову став полковником, відмовившись від колишніх чинів і відзнак. — Я дуже люблю тебе за твою красу. Проте дівчину я кохаю більше, в мільйон разів більше, чуєш?

Але дівчина на полотні лишалася незворушна, і нарешті це йому надокучило.

— Ти скутий, портрете, — сказав він. — У рамі і без рами. А я ще маневруватиму.

Портрет мовчав так само, як і тоді, коли портьє приніс його і з допомогою молодшого офіціанта показував полковникові й дівчині.

Полковник поглянув на портрет і тепер, коли зовсім чи майже зовсім розвиднілося, побачив, який він безпорадний.

Він побачив, що це портрет його єдиної справжньої любові, і сказав:

— Пробач мені за всі дурниці, що я тобі наговорив. Мені й самому не хочеться бути неввічливим. Давай іще трохи поспимо, а там, дивись, і твоя хазяйка подзвонить нам по телефону.