Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

«Чому сьогодні все було не так? — думав він. — І я винен, та завтра постараюсь поводитися краще. Почну ще вдосвіта».

— Доню, — сказав він, звертаючись уже до неї самої, а не до портрета, — повір мені, я тебе дуже люблю, і мені справді хочеться бути добрим і лагідним. І, прошу тебе, ніколи не тікай від мене.

Але портрет і тепер нічого не промовив.

Полковник вийняв з кишені смарагди й подивився, як вони переливаються з його пораненої руки у здорову, прохолодні й водночас теплі, бо вони вбирають тепло і, як усі коштовні камені, зберігають його.

«Треба покласти їх у конверт і заховати, — подумав він. — Але хто в біса збереже їх краще за мене? Ні, треба чимскоріше повернути їх тобі, доню!

А їх приємно тримати в руці. І коштують вони не більше, ніж чверть мільйона. Стільки, скільки я зможу заробити років за чотириста. Треба буде підрахувати точніше».

Він поклав смарагди в кишеню піжами і прикрив їх хусточкою. Потім застебнув кишеню. «Найперша осторога, до якої звикаєш на цьому світі,— це клапани й гудзики на всіх кишенях. Боюсь, що я дуже рано звик до цього».

Так приємно було відчувати ці тверді й теплі камінці на своїх худих, жилавих, старих і теплих грудях. Він подивився, як віє вітер за вікном, знову поглянув на портрет, налив собі ще склянку вальполічелли і взявся за паризьке видання «Нью-Йорк геральд трібюн».

«Слід би прийняти таблетки, — подумав він, — та хай їм біс, тим таблеткам».

І все ж таки він прийняв ліки і знову взявся за «Нью-Йорк геральд трібюн». Він, як завжди, із задоволенням читав Реда Сміта.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Полковник прокинувся перед світанком і зразу відчув, що біля нього немає нікого.

Вітер не вщухав; полковник підійшов до відчиненого вікна подивитися, яка сьогодні погода. На сході, по той бік Великого каналу, ще не почало благословлятися на світ, проте він розгледів, як вітер жене хвилю. «Ну й величезний сьогодні буде приплив, — подумав він. — Напевно, заллє майдан. Цікава картина. Шкода тільки голубів».

Він пішов до ванної кімнати, прихопивши з собою «Геральд трібюн» із статтею Реда Сміта та склянку вальполічелли. «От добре було б, якби Gian Maestro дістав великі fiaschi, — думав він. — У цьому вині завжди такий осад».

Він сидів з газетою в руках і міркував, що йому принесе сьогоднішній день.

Спершу задзвонить телефон. Правда, це буде не скоро, бо вона довго спатиме. Молоді рано не прокидаються, а гарні — й поготів. Дуже рано, у всякому разі, вона не подзвонить, та й крамниці відчиняються лише о дев'ятій, а то й пізніше.

«Хай йому біс, — подумав він. — А ці кляті камені й досі в мене! Як можна робити такі дурниці!

Ти ж знаєш як, — сказав він собі, проглядаючи оголошення на останній сторінці газети. — Ти досить їх наробив за своє життя. У неї це не дурість і не примха. Просто їй так хотілося. Добре, що хоч вона натрапила на мене. Оце і все, що в мені є доброго. Але, хай йому біс, я — це я. І хто його зна, на краще воно чи на гірше. А чи сподобалося б вам сидіти, з такими-о самоцвітами в кишені у солдатському нужнику, як я сидів мало не щоранку протягом усього свого триклятого життя?»

Він не звертався ні до кого, хіба що до всіх нащадків.

«Скільки ж разів ти примощувався вранці у когось під самим боком? Це було найнеприємніше. Та ще голитися на людях. А як відійти кудись, щоб трохи побути на самоті, чи подумати про щось, чи ні про що не думати, а там, гляди, вже розгляглося двоє піхотинців чи хропе якийсь чолов'яга.