Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

Чому вона не може стати моєю, чому я не можу любити її й пестити, чому не можу сплодити з нею п'ятеро синів, а потім розіслати їх на п’ять сторін світу, хоч би де ті сторони були? Не розумію. Така вже, мабуть, мені випала карта. А може, перетасуєш колоду, банківнику?

Ні, карти здають тільки один раз, і ти береш їх і починаєш грати. І я міг би виграти, якби мені дісталося щось більш-менш путяще, — сказав він портретові, але той лишався незворушний.

— Портрете, — сказав він, — відвернися, будь трохи скромніший. Я зараз скупаюся під душем та поголюся, — чого тобі ніколи не доведеться робити, — а потім одягну мундир і піду прогуляюся по місту, хоч іще дуже рано.

І він встав з ліжка, обережно ступив на хвору ногу, яка в нього завжди боліла. Пораненою рукою вимкнув настільну лампу. В кімнаті було вже видно, і він уже цілу годину марно палив електрику.

Він пошкодував за цим — йому завжди завдавали жалю його помилки. Він пройшов повз портрет, мимохідь глянувши на нього, і став дивитися на себе в дзеркало. Скинувши піжаму, він розглядав себе критичним оком.

— Ех ти, нікчемне старе луб'я, — сказав він дзеркалу. Портрет— це було минуле, а дзеркало — реальність, сьогоднішній день.

«Черево не відвисле, — сказав він подумки. — Груди теж нічого, як не рахувати хворого м'яза всередині. Ну що ж, кого ведуть на страту, того й повісять, а чи на радість, чи на горе — там буде видно.

Тобі ж уже півсотні стукнуло, старий шкарбане! Іди під душ, гарненько розітрись, а потім одягнеш свій мундир. Тобі подаровано ще один день».

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Полковник підійшов до конторки у вестибюлі, але портьє ще не було на місці. Чергував нічний швейцар.

— Чи не могли б ви покласти дещо в сейф?

— Ні, полковнику. Ніхто не має права відчиняти сейф, поки не прийде заступник управителя або портьє. Але в себе я сховаю все, що завгодно.

— Дякую. Не треба, — сказав полковник і поклав адресований на своє ім'я конверт з емблемою «Грітті», де лежали самоцвіти, у внутрішню ліву кишеню френча.

— У нас тут тепер не буває великих крадіжок, — сказав нічний швейцар. Ніч була довга, і його тішила ця розмова. — Та ніколи й не було. От тільки погляди бувають різні, і політика також.

— А як вам теперішня політика? — спитав полковник; він теж почував себе самотнім.

— Та така, як і слід було сподіватися.

— Зрозуміло. Ну, а як ваші справи?

— По-моєму, непогано. Може, й не так добре, як минулого року. Та все-таки непогано. Нас побили на виборах, і тепер треба трохи перечекати.

— А ви самі щось робите?

— Як вам сказати. Політика в мене більше для душі. Звісно, я вірю в неї й розумом, але мені бракує політичного розвитку.