Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

— Ну, я, напевне, буду міцно спати.

— Аякже, — сказав полковник. — Якщо в твоєму віці не спати, тебе просто треба повісити!

— Не кажи так.

— Пробач, — мовив він, — я хотів сказати: розстріляти.

— Ми майже дійшли додому, і ти міг би люб'язніше розмовляти зі мною.

— Я й так люб'язний до нудоти. Нехай хтось інший буде люб'язніший.

Вони підійшли до палацу: ось уже й палац. Лишалося тільки потягти за ручку дзвінка або відімкнути двері ключем. «Якось я навіть заблудився тут, — подумав полковник, — хоч раніш зі мною такого ніколи не траплялося».

— Будь ласка, поцілуй мене на прощання. Тільки ніжно-ніжно.

Полковник послухався. Він кохав її так, що, здавалося, цього несила було знести.

Вона відчинила двері ключем, що лежав у неї в сумочці.

А потім зайшла, і полковник лишився сам, з ним була лише стерта бруківка, вітер, що усе дув із півночі, і тінь з вікна, де засвітилося світло. Він подався додому.

«Тільки туристи й закохані наймають гондоли, — думав полковник. — Та ще ті, кому треба переїхати через канал, де немає мосту. Може, зайти до «Гаррі» чи там кудись Інде? Ні, піду-но я краще додому».

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

«Грітті» справді був його домівкою, якщо можна так назвати номер у готелі. На ліжку лежала піжама. Біля настільної лампи стояла пляшка вальполічелли, а на нічному столику — мінеральна вода у відерці з льодом і бокал на срібній таці. Портрет вийняли з рами й поставили на двох стільцях, щоб полковник міг бачити його з ліжка.

На ліжку, поряд Із трьома подушками, лежало паризьке видання «Нью-Йорк геральд трібюн». Арнольдо знав, що він кладе собі під голову аж три подушки; а запасна пляшечка з ліками — не та, що він завжди носив у кишені,— стояла напохваті, під лампою. Дверцята шафи із дзеркалами всередині були відчинені, і в них відбивався портрет. Старі пантофлі стояли біля ліжка.

— Непогано! — сказав полковник сам до себе, бо крім портрета в кімнаті нікого не було.

Він відкрив пляшку вальполічелли, яку вже відкоркували, а потім дбайливо, любовно й акуратно заткнули затичкою, і налив собі в келих вина — таких коштовних келихів звичайно не подають у готелях, де скло часто б'ється.

— За твоє здоров'я, доню, — сказав він. — За твою вроду, моє серденько! А ти знаєш, що, крім усього іншого, ти ще й гарно пахнеш? Від тебе чудесно пахне і на сильному вітрі, і коли ти лежиш під ковдрою, і коли цілуєш мене на прощання. Це так рідко буває, а ти ж навіть не вживаєш парфумів.

Вона подивилась на нього з портрета, але нічого не відповіла.

— До біса! — сказав він. — Не хочу я розмовляти з портретом!