Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

— Чудово, але вони трапляються дуже рідко, — сказав полковник. — Я оце згадав чоловіка на ім'я Джорджі Паттон, то він, певне, ніколи в житті не сказав правди.

— А ти коли-небудь кажеш неправду?

— Я брехав чотири рази. І щоразу — коли був стомлений до смерті. Хоч це, звичайно, не виправдання, — додав він.

— Я часто брехала, коли була маленька. Здебільшого вигадувала всілякі історії. Принаймні так мені тепер здається. Але я ніколи не брехала задля користі.

— А я брехав, — сказав полковник. — Чотири рази.

— А ти став би генералом, якби не брехав?

— Якби я брехав, як інші, то мав би вже три генеральські зірки.

— А ти був би щасливіший, якби мав оті три зірки?

— Ні,— сказав полковник. — Анітрохи.

— Засунь у кишеню праву руку, ту саму руку, і скажи, щб ти відчуваєш.

Полковник послухався.

— Чудово! — сказав він. — Але, знаєш, я повинен повернути їх тобі.

— Не треба. Прошу тебе.

— Не будемо зараз говорити про це.

В ту хвилину їм подали омара.

Омар був смачний, з якимсь особливо пружним м'якушем і чудовими клешнями, не дуже худими й не дуже м’ясистими.

— Омари відпасаються, коли місяць буває уповні,— сказав полковник. — Коли нема місяця, їх не варто й замовляти.

— А я й не знала.

— Це, мабуть, тому, що в місячні ночі вони весь час їдять. А може, тоді більше їжі.

— Їх привозять до нас із берегів Далмації, правда ж?