Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

Полковник зашепотів, міцно пригортаючи її до серця, і в його схвильованому шепоті, ледь чутному, наче тихенький посвист собаці, звучала безнадія:

— Я шалено тебе люблю!  Але ти ж мені водночас і дочка. І я ні за чим не жалкую, бо ж місяць наш батько і наша мати! Ну, а тепер ходімо вечеряти!

Він шепотів їй так тихенько, що той, хто не любить, ніколи б цього не почув.

— Гаразд, — мовила дівчина. — Ходімо. Але спершу поцілуй мене ще раз.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Вони сиділи за столиком у найдальшому кутку бару, де обидва фланги полковника були прикриті, а сам він займав безпечну позицію. Gran Maestro все врахував, недарма ж він був колись добрим сержантом в одній з найкращих рот чудового піхотного полку; він ніколи не посадив би свого полковника посеред зали, як сам ніколи не зайняв би невигідної оборонної позиції.

— Омар, — оголосив Gran Maestro.

Омар був пречудовий, майже вдвічі більший від звичайного, а його недоброзичливість геть уся виварилася, і тепер він здавався пам'ятником самому собі; картину довершували вирячені очі й довгі чутливі щупальця, які повідомляли йому те, чого не бачили дурні очі.

«Він трохи нагадує Джорджі Паттона, — подумав полковник. — Але омар, мабуть, не плакав, коли був чимось зворушений».

— Як ти гадаєш, він не твердий? — спитав полковник у дівчини по-італійському.

— Ні,— запевнив їх Gran Maestro, все ще тримаючи блюдо з омаром. — Він зовсім не твердий. Просто він дуже великий. Ви ж знаєте, які вони бувають.

— Гаразд, — сказав полковник. — Давайте його сюди.

— А що ви питимете?

— Тобі чого, доню?

— Того, що й тобі.

— Капрі б'янка, — сказав полковник. — Сухе. І охолодіть його як слід.

— Давно готове, — сказав Gran Maestro.

— От нам і весело, — сказала дівчина. — Нам знову весело, нітрішечки не сумно. А омар пречудовий, правда?

— Правда, — сказав полковник. — Та хай тільки спробує не бути смачним!

— Він буде смачний, — сказала дівчина. — Gran Maestro не бреше. Добре, що є люди, які не брешуть!