Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

— Вітер страшенно його скуйовдив, — сказала вона. — Ти мене ще любиш?

— Так. Можна, я тобі допоможу?

— Ні. Я завжди розчісуюся сама.

— А ти не могла б повернутися боком?

— Ні. Воно для наших п'яти синів і ще для того, щоб тобі було куди покласти голову.

— Я думав тільки про обличчя, — сказав полковник. — Дякую, що нагадала. Я став таким забудьком…

— Мабуть, я занадто язиката.

— Ні,— заперечив полковник. — В Америці підкладають такі штуки із дроту і губчастої гуми, як на сидіннях у танках. І нізащо не вгадаєш, скільки свого і скільки чужого, якщо хтось не такий нахаба, як я.

— У нас так не роблять, — сказала вона і гребінцем закинула назад уже розділене проділом волосся; воно впало їй на щоки й розсипалося по шиї і плечах. — Ти любиш, коли воно гладенько зачесане?

— Ну, не таке вже воно й гладеньке, зате з біса гарне.

— Я могла б підібрати його, якщо ти любиш гладенькі зачіски. Але я завжди гублю шпильки, та й не хочеться з ним марудитися!

Голос у неї був такий гарний і так нагадував йому віолончель Пабло Казальса, що в грудях у нього защеміло, наче від рани. Та все можна стерпіти, думав він.

— Я люблю тебе такою, як ти є,— сказав полковник. — Ти найпрекрасніша з усіх жінок, яких я знав чи бачив на картинах давніх майстрів.

— Не розумію, чому це досі не несуть портрета.

— За портрет велике спасибі,— сказав полковник і раптом додав по-генеральському: — Та це все одно, що шкура дохлого коня.

— Прошу тебе, не будь такий нечемний, — сказала дівчина. — Сьогодні такі слова мене особливо вражають.

— Я ненароком згадав жаргон свого sale métier[181].

— Не треба. Краще обійми мене. Ніжно і міцно. Прошу тебе. А ремесло твоє зовсім не брудне. Це найдавніше й найкраще ремесло, хоча ті, хто ним займаються, здебільшого нікчемні люди.

Він щосили притис її до себе, намагаючись не завдати їй болю, і вона сказала:

— Я б не хотіла, щоб ти був адвокатом чи священиком. Або чимось торгував. Мені подобається твоє ремесло, і я тебе люблю. Коли хочеш, шепни мені на вухо щось приємне.