Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

— А мені це дуже подобається, — заперечив полковник. — Хіба що… — він раптом затнувся, а тоді додав: — Будьмо fraîche et rose сотте au four de bataille[206].

— Хто це сказав?

— Не знаю. Я почув це, коли вчився в Collège des Maréchaux[207]. Дуже претензійна назва. І все ж я його закінчив. Та найкраще я знаю те, чого навчився від фріців, воюючи з ними. Вони — найкращі солдати. Тільки не вміють розрахувати свої сили.

— Будьмо такими, як ти сказав, і скажи, що ти мене любиш.

— Я люблю тебе, — мовив він. — Можеш не сумніватися.

— Сьогодні субота, — мовила вона. — А коли буде наступна субота?

— Наступна субота — рухоме свято, доню. Знайди мені людину, яка зможе щось сказати про наступну суботу.

— Ти й сам сказав би, якби схотів.

— Ось я спитаю Gran Maestro, може, він знає. Gran Maestro, коли буде наступна субота?

— À Pâques ou à la Trinité[208],— відповів Gran Maestro.

— A чому з кухні не чути ніяких запахів, що додали б нам доброго настрою?

— Бо вітер дме не з того боку.

«Так, — подумав полковник. — Вітер дме не з того боку, а який був би я щасливий, коли б мав цю дівчину, замість тієї жінки, що їй я плачу аліменти, хоч вона навіть не змогла народити мені дитину! А нахвалялася, що народить. Та хто знає, чия тут вина?

— Ану держися! — сказав він собі.— І люби свою дівчину.

Вона тут, коло тебе, і хоче, щоб її любили, якщо в тебе є ще хоч крихта любові, яку ти можеш їй віддати».

Серце його сповнилося любов'ю, як бувало завжди, коли він бачив Ренату, і полковник спитав:

— Ну, як тобі, з твоїми косами, як воронове крило, і обличчям, що розбиває серця?

— Чудово.

— Gran Maestro, — сказав полковник. — Зробіть так, щоб до нас усе-таки дійшли пахощі з вашої закулісної кухні, хоч вітер і не дме в наш бік.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ