Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

— Ця панночка хоче поснідати так, щоб назавжди відбило охоту снідати.

— Розумію, — відказав Gran Maeatro; він поглянув на Ренату, і серце підстрибнуло у нього в грудях, наче дельфін у морі. Незвичайне відчуття, якого на цьому світі небагатьом випадає зазнати.

— Що ти їстимеш, доню? — спитав полковник, милуючись її ранковою, нічим не прикрашеною смаглявою вродою.

— Усе, що є.

— Може, ти все-таки щось підкажеш?

— Чай замість кави і все, що Gran Maeatro приберіг для мене.

— Вчорашнім, доню, я не збираюся вас годувати, — сказав Gran Maestro.

— Донею зову її тільки я.

— Я сказав це від щирого серця… Ми можемо fabricar[192] rognons[193], засмажені з печерицями. Печериці назбирали люди, яких я добре знаю. Або виростили у вогкому льосі. Можу подати омлет з трюфелями — їх вирили дуже благородні свині. І канадську грудинку, що прибула із самої Канади.

— Байдуже звідки, — сказала дівчина, усміхаючись і не тішачи себе марними сподіваннями.

— Байдуже звідки, — поважно повторив полковник. — Хто-хто, а я це добре знаю. Та вже годі жартувати. Нумо їсти!

— Хоч, може, це й нескромно, але я й сама не від того.

— А мені принесіть флягу вальполічелли.

— І більш нічого?

— Порцію грудинки, якщо вона справді з Канади, — сказав полковник.

Він глянув на дівчину, бо тепер вони лишилися самі, і спитав:

— Ну, як ти, серденько?

— Страшенно хочу їсти. Але я дуже вдячна тобі, що ти сьогодні добрий так довго.

— Це було неважко, — сказав полковник по-італійському.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ