Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

— Так, так. Самоцвіти в моїй лівій верхній кишені, а кишеня застебнута. З міс Портрет ми балакали ввечері і вдосвіта, вона мені дуже скрасила життя.

— Ти її любиш більше за мене?

— Я поки що нормальна людина. Хоч, може, це просто похвальба. Але вона чарівна.

— Де ми зустрінемося?

— Давай поснідаємо в кафе «Флоріан», на правому боці площі. Площу, мабуть, залило водою, і буде на що подивитись.

— Хочеш, я прийду туди через двадцять хвилин?

— Хочу, — сказав полковник і повісив трубку.

Він вийшов з кабіни, і раптом йому стало погано, а потім здалося, ніби диявол загнав його в залізну клітку — в Залізну Діву, а може, в Залізну Легеню; обличчя його посіріло, він насилу доплентався до конторки портьє і сказав по-італійському:

— Доменіко, будь ласка, дайте мені води.

Портьє пішов, а він прихилився до конторки, важко відсапуючись. Він стояв нерухомо, не тішачи себе ніякими ілюзіями. Та ось вернувся портьє зі склянкою води, і полковник прийняв чотири таблетки замість прописаних, двох, весь обм'яклий, наче втомлений яструб.

— Доменіко, — обізвався він.

— Прошу?

— У мене тут, у конверті, є одна річ. Ви не можете покласти її до сейфа? Зажадати її від вас можу або я сам — особисто чи листовно, — або та особа, що оце розмовляла зі мною по телефону. Дати вам письмове розпорядження?

— Ні. Не треба.

— А що, як з вами трапиться щось? Ви ж не безсмертний, правда?

— Та певне, — відказав портьє.— Але я все запишу, а крім мене, є ще управитель та його помічник.

— Обидва порядні люди, — підхопив полковник.

— Може, ви краще сядете, полковнику?

— Не хочу. То тільки старенькі дідки та бабусі в якому-не-будь пансіоні сидять цілими днями. Ви хіба сидите?

— Ні.