Розділ «ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ»

— Нема за що, — сказав полковник. — Я ніколи не ходжу туди без тебе.

— Ти гадаєш, мені не слід їхати на полювання?

— Ні. Певне, що ні. Якби Альваріто хотів, він запросив би тебе.

— Він міг не запросити мене саме тому, що хотів цього.

— Може, й так, — сказав полковник, обмірковуючи це припущення. — Що ти їстимеш?

— Тут нікудишні сніданки, та й площі я не люблю, коли її заливає водою. Вона стає такою похмурою, і голубам нема де сісти. Гарно тут по обіді, коли довкола бавляться дітлахи. Може, поснідаємо в «Грітті»?

— Тобі хочеться туди?

— Так.

— Гаразд. Поснідаємо там. Але я вже попоїв.

— Справді?

— Я вип'ю кави з теплими слойками або хоч у руках їх потримаю. А ти голодна?

— Страшенно, — щиро призналася вона.

— Тоді ми поснідаємо за всіма правилами, — сказав полковник. — Тобі саме слово «сніданок» стане осоружне.

Коли вони йшли, вітер дмухав їм у спину, і волосся її лопотіло, наче прапор. Притискаючись до нього, вона спитала:

— Ти й досі любиш мене в різкому холодному світлі венецанського ранку? Правда ж, воно різке і холодне?

— Я дуже люблю тебе, хоч воно холодне й різке.

— Я любила тебе цілу ніч, коли ходила у темряві на лижах.

— Як же це тобі вдавалося?

— Лижня була така, як і завжди, тільки стояла темрява, і сніг був темний, а не білий.

— І ти йшла на лижах цілу ніч? Скільки ж ти пройшла?