Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Тепер навчишся, — озвався другий селянин, що стояв поруч нього. — Тільки навряд чи цим можна вбити з одного удару. — І він підняв обома руками свій ціп і з сумнівом подивився на нього.

— Оце ж бо й добре, — сказав інший селянин. — Добре, що треба бити багато разів.

— Вони здобули Вальядолід. Вони здобули Авілу, — сказав хтось. — Я чув про це, як вирушав до міста.

— Але цього міста їм не здобути. Це місто наше. Ми їх випередили, — сказала я. — Пабло не такий, щоб чекати, поки вони вдарять перші.

— Пабло маху не дасть, — сказав іще хтось. — Але він сам-один порішив тих civiles. То було не по-товариському. Як ти вважаєш, Пілар?

— Атож, — відповіла я. — Але в цьому вже ми всі візьмемо участь.

— Так, — сказав він. — Це добре придумано. Але чому ми не маємо більше ніяких відомостей про війну?

— Пабло перерізав телефонні дроти перед нападом на казарму. Їх ще не полагодили.

— Ага, — сказав він. — Ось чому до нас ніщо не доходить. Я дізнався про все тільки сьогодні вранці від шляхового сторожа. А чому вирішено робити саме отак, Пілар? — запитав вій мене.

— Щоб не марнувати куль, — відповіла я. — І щоб усі були винні. Як відповідати, то щоб усім.

То хай тоді вже починають. Хай починають.

Я глянула на нього й побачила, що він плаче.

— Чого ж ти плачеш, Хоакіне? — спитала я. — Тут плакати нема чого.

— Не можу втриматися, Пілар, — відповів він. — Я ще ніколи нікого не вбивав.

Якщо ти не бачив першого дня революції в маленькому містечку, де всі одне одного знають і завжди знали, то ти не бачив нічого. Того дня більшість людей, що стояли двома шеренгами на майдані, були вдягнені як до роботи в полі, бо вони квапилися якнайшвидше дістатися до міста, але кілька чоловік, не знаючи, як треба вдягтися для такої нагоди, прийшли у святковому вбранні і тепер ніяковіли, бачачи, що інші і ті, що штурмували казарму, вдягнені в старі лахи. Але скидати свої нові куртки вони не хотіли — боялися, що загубляться або хтось поцупить, отож стояли, обливаючись потом, на осонні й чекали, коли ж воно нарешті почнеться.

Потім знявся вітер, а на цей час і майдан устиг підсохнути під ногами в людей, що стояли, ходили, тупцяли на місці, збиваючи куряву, і якийсь чоловік у темно-синьому святковому вбранні гукнув: «Aqua! Aqua![32]» І тоді прийшов підмітальник, який щоранку поливав майдан, розкрутив шланг і почав поливати майдан водою, спершу з боків, а потім усе ближче й ближче до середини. Тоді обидві шеренги розступилися, щоб він міг полити середину майдану, вода била широким струменем, виблискуючи на сонці, а люди стояли, спираючись хто на ціп чи кийок, хто на довгі білі дерев'яні вила, й дивились, як вигинається водяний струмінь. А потім, коли майдан був уже политий і курява осіла, шеренги знову вишикувались, і хтось із селян крикнув:

— Коли ж нарешті нам дадуть першого фашиста? Коли перший вилізе з тієї сповідальні?

— Зараз! — гукнув Пабло з дверей ayuntamiento. — Зараз вийде.

Голос у нього був хрипкий, бо він багато кричав і наковтався диму, коли штурмували казарму.

— А чого вони там так довго сидять? — спитав хтось.