Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Мені вона теж подобалася, коли я був у ваших літах, — сказав Гольц. — Я чув, ви дуже добре підриваєте мости. По-науковому. Але я тільки чув про це. На власні очі я вашої роботи не бачив. Може, насправді ви нічого не вмієте. Скажіть, ви таки підриваєте їх? — Він уже дражнив Роберта Джордана. — Пийте, — він подав йому чарку іспанського коньяку. — У вас це справді виходить?

— Іноді.

— Глядіть, щоб із цим мостом не було ніяких «іноді». Та годі вже про цей міст. Ви й так усе зрозуміли. Ми дуже серйозні люди, тож гострий жарт нам не завадить. Послухайте, а чи є у вас дівчата по той бік фронту?

— Ні, на дівчат у мене нема часу.

— Е-е, не кажіть. Чим більше волі на службі, тим менше ладу в житті. На службі у вас багато волі. І, крім того, вам годилося б підстригтись.

— Я завжди так підстригаюся, — сказав Роберт Джордан. Він нізащо не погодився б ходити з поголеною головою, як Гольц. — у мене і без дівчат доволі мороки, — мовив він похмуро І додав: — А яку форму я повинен носити?

Ніякої,— відказав Гольц. — І підстрижені ви цілком пристойно. Я просто хотів вас подражнити. Ви зовсім не такий, як я. — сказав Гольц і знову наповнив чарки. — Ви думаєте — і не тільки про дівчат. А я взагалі не думаю. Навіщо мені думати?

Офіцер із його штабу, що сидів на стільці перед картою, пришпиленою до креслярської дошки, сердито буркнув йому щось мовою, якої Роберт Джордан не розумів.

— Ет, облиш, — сказав Гольц по-англійському. — Хочу жартувати й жартую. Я такий серйозний, що маю право жартувати. Ну, випийте і йдіть. Ви ж усе зрозуміли, правда?

— Так, — мовив Роберт Джордан. — Я зрозумів усе.

Вони потисли один одному руки, Джордан віддав честь і пішов до штабної машини, де старий уже заснув, чекаючи його, і вони проїхали по шосе повз Гвадарраму, причому старий так і не прокинувся, а потім звернули на Навасеррадський шлях і дісталися до альпіністської бази, де Роберт Джордан проспав три години, перше ніж рушити далі пішки.

Отак він і розлучився з Гольцом і в уяві своїй ще виразно бачив дивне біле обличчя генерала, до якого не приставала, ніяка засмага, його яструбині очі, і великий ніс, і тонкі губи, і голену голову в зморшках і шрамах. Завтра вночі дивізія збереться на шосе під Ескоріалом; піхота в темряві сідає на ваговози, що стоять довгими колонами; бійці з важкими ранцями й гвинтівками вилазять на машини; кулеметники вантажать у кузови кулемети; танки виїздять апарелями на довгі платформи транспортерів; у нічній темряві машини повезуть дивізію на вихідні позиції, з яких розпочнеться наступ на перевал. Але про це не слід думати. Це не його справа. Це справа Гольца. У нього є своє завдання, і про нього йому треба думати, треба детально обміркувати його й бути готовому до всього й ні про що не турбуватися. Турбуватися так само погано, як і боятись. Це просто ускладнює справу.

Він сидів біля струмка, дивлячись, як прозора вода тече між камінням, і раптом на тому березі побачив густу парость настурції. Він перейшов струмок, зірвав два жмутки, змив землю з коріння, потім знову сів коло свого рюкзака й почав жувати чисті холодні зелені листочки й хрумкі, гіркуваті стебла, потім став навколішки, пересунув кобуру, що висіла на поясі, за спину, так, щоб вода не замочила її, пригнувся, впираючись руками в каміння, і напився із струмка. Вода була така холодна, що аж зуби ломило.

А коли він підвівся, відштовхнувшись руками, і повернув голову, то побачив старого, що спускався до нього зі скелі. З ним ішов ще один чоловік, також у чорній селянській блузі й темно-сірих штанях — в цьому краї то була мало не якась уніформа; цей другий, простоволосий, на ногах мав сандалі на мотузяній підошві, а за спиною — карабін. Обидва стрибали з каменя на камінь, немов гірські цапи.

Вони підійшли до нього, і Роберт Джордан випростався.

— Salud, camarada[1],— сказав він чоловікові з карабіном і всміхнувся.

— Salud, — відповів той похмуро. Роберт Джордан подивився на його обличчя — широке, заросле густою щетиною, майже кругле; голова теж кругла, на короткій шиї, а очі маленькі й надто широко поставлені, і вуха маленькі, притиснуті до голови. Це був високий кремезний чоловік із великими руками й ногами. Ніс у нього був перебитий, і від кутика уст по щелепі йшов шрам, якого не могла приховати густа щетина.

Старий кивнув на нього головою й усміхнувся.

— Він тут хазяїн. — Він усміхнувся ще ширше, потім зігнув обидві руки в ліктях, немов напружуючи м'язи, і напівнасмішкувато-напівзахоплено подивився на чоловіка з карабіном. — Силач.

— Це відразу видно, — сказав Роберт Джордан і знову всміхнувся. Йому не сподобався цей чоловік, і в душі він зовсім не всміхався.