Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— І ти гадаєш, що ці сучі сини знову підуть в атаку?

— Тільки якщо не прилетять літаки.

Він вирішив, що про міномет згадувати не треба. Встигнуть довідатися про нього, коли його привезуть.

— Літаків у них до біса. Згадай, що ми бачили вчора.

— Атож, літаків у них аж занадто, — сказав Сордо.

В нього дуже боліла голова, а рука затерпла, і ворушити нею було нестерпно боляче. Піднявши здоровою рукою бурдюк з вином, він подивився на чисте, високе, вже по-літньому блакитне небо. Йому було п'ятдесят два роки, і він був певен, що бачить небо востаннє.

Він не боявся смерті, але його брала злість, що він потрапив у пастку на цьому горбі, придатному тільки для того, щоб на ньому вмерти. Якби ми були відірвались від них, подумав він. Якби нам пощастило затягти їх у ту довгу долину або перескочити через дорогу, все було б гаразд. Але цей клятий горб! Ну що ж, треба буде використати його якомога краще; досі він, здається, непогано нас захищав.

Якби він навіть знав, скільки разів в історії людства воїнам доводилось використовувати висоту лише для того, щоб умерти на ній, це навряд чи втішило б його, бо в такі хвилини людина не думає про те, що випадало за подібних обставин іншим, так само як жінку, що тільки вчора овдовіла, не втішає думка, що в інших теж умирають кохані чоловіки.

Боїшся ти смерті чи ні, а визнавати її завжди важко. Сордо визнав, але без тихої покори, хоч він прожив уже п'ятдесят два роки, мав три рани й був оточений на горбі.

Він подумки пожартував із цього, але, дивлячись на небо й на далекі гори й ковтаючи вино, він відчував, що йому не хочеться вмирати. Якщо треба вмерти, думав він, — а вмерти треба, — то я можу вмерти. Але не хочеться.

«Смерть» — це слово не означало нічого, воно не викликало ніякої картини перед очима, як не викликало й страху. А життя означало лан, що хвилюється під вітром на схилі горба. Життя — це був яструб у небі. Життя — це був череп'яний глек з водою під час молотьби, коли гупаєш ціпом, аж курява здіймається. Життя — це був кінь під тобою, і карабін поперек сідла, і узгір'я, і долина, і річка, і дерева понад берегом, і далекий край долини, і гори за ним.

Сордо віддав бурдюк з вином і кивнув головою на знак подяки. Він посунувся вперед і поплескав убитого коня по спині в тому місці, де ствол кулемета обсмалив шкуру. В повітрі ще й досі стояв запах припаленої шерсті. Сордо згадав, як він зупинив коня тут, як кінь тремтів, як кулі свистіли й ляскали навколо них, з усіх боків, оточуючи їх, ніби якась завіса, і як він пристрелив коня, приставивши дуло до перехрестя ліній між очима й вухами. А потім, коли кінь упав, він припав ззаду до його теплої, мокрої спини й відкрив вогонь з кулемета, бо фашисти вже пнулися схилом угору.

— Eras mucho caballo, — сказав він, що означало: «Ти був добрий кінь».

Ель Сордо перевернувся на здоровий бік і втупив очі в небо. Він лежав на купі порожніх гільз, голову йому захищала скеля, а тіло — труп коня. Поранені нога й рука затерпли й дуже боліли, і він так знесилився, що не міг навіть ворухнутись.

— Що з тобою, старий? — спитав партизан, що лежав поряд.

— Нічого. Відпочиваю.

— Спи, — мовив той. — Вони розбудять нас, коли прилетять.

І тут знизу почувся чийсь голос.

— Слухайте, бандити! — кричали з-за скелі, де стояв найближчий до них кулемет. — Здавайтеся, поки літаки не розшматували вас!

— Що він каже? — спитав Сордо.