Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

— Оце маєш! За мене зовсім нема, чого тривожитись. Усі жінки народжують дітей, відколи світ стоїть. У всіх є діти. Це ж найприродніша річ.

— Ти в мене справді золото.

— Та ні ж бо. Ти просто не переймайся цим, любий. Я не завдам тобі зайвих турбот, ось побачиш. Сьогодні я стурбувала тебе, я знаю. Але ж до сьогодні я була хороша дівчинка, правда? Ти ж і не здогадувався, скажи?

— Ні.

— От і далі так буде. Тобі просто нема чого тривожитись. Я ж бачу, ти таки стривожився. Заспокойся. Зараз же заспокойся. Чи не хочеш випити, любий? Я знаю, коли ти вип'єш, то завжди веселішаєш.

— Не хочу. Мені й так весело. А ти в мене справжнє золото.

— Ой ні, ні. Але якщо ти надумаєш, куди їхати, я зроблю все, щоб ми поїхали разом. У жовтні ще має бути дуже гарно. Ми чудово проведемо твою відпустку, любий, а коли ти повернешся на фронт, я щодня тобі писатиму.

— А де ти будеш?

— Не знаю ще. Але десь у найліпшому місці. Я про все те подбаю.

На якийсь час ми затихли й сиділи мовчки. Кетрін сиділа на ліжку, і я дивився на неї, але ми не дотикались одне до одного. Нас раптом щось роз’єднало, як ото буває, коли до кімнати заходить хтось чужий і людям стає ніяково. Вона простягла руку й узяла мою.

— Ти не сердишся на мене, любий?

— Ні.

— І не почуваєш себе так, ніби тебе заманили у пастку?

— Можливо, трохи. Але не ти.

— Я й не мала на думці себе. Не вигадуй дурниць. Я хотіла сказати взагалі у пастку.

— Біологія — то така річ, що завжди почуваєшся наче в пастці.

Вона враз віддалилася від мене, хоча не зрушила з місця й не забрала руки.

— Завжди… Страшне слово.

— Пробач.

— Ет, чого там. Але розумієш, у мене ніколи не було дитини, і я навіть нікого ніколи не кохала. Я так старалася бути такою, як ти хотів, а тепер ти кажеш «завжди»!