Розділ «ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ»

— Ви завжди вгадуєте чужі думки?

— Ні, не завжди. Але ваші вгадую. Вам ні до чого вдавати, ніби ви закохані в мене. Годі на сьогодні. Про що б ви ще хотіли поговорити?

— Але ж я справді кохаю вас.

— Будь ласка, умовмося не брехати, коли в цьому немає потреби. Я побачила гарну виставу і тепер прийшла до тями. Зрозумійте, я не божевільна і не схибнута. Хіба що часом трохи находить.

Я стиснув її руку.

— Кетрін, люба…

— Тепер у вас дуже кумедно звучить, оце «Кетрін». Вимовляєте його зовсім інакше. Та все одно ви хороший хлопець. Дуже добрий.

— Так само каже й наш священик.

— Атож, ви дуже добрий. Ви будете навідувати мене?

— Буду.

— Тільки не треба казати, що кохаєте мене. З цим до часу покінчено. — Вона встала й подала мені руку. — На добраніч.

Я хотів поцілувати її.

— Ні,— мовила вона. — Я так стомилася…

— Поцілуйте мене, прошу, — сказав я.

— Я страшенно стомлена, любий.

— Поцілуйте.

— Ви дуже хочете?

— Дуже.

Ми поцілувались, і вона раптом випручалася.

— Ні… На добраніч, любий, ну будь ласка…