Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Уолтер похитав головою.

— Ні, мем, дякую,— сказав він тихо.

— Підійди сюди, Уолтер, і візьми гроші.

В голосі міс Кароліни почулося нетерпіння.

Уолтер знову похитав головою.

Коли Уолтер похитав головою втретє, хтось шепнув:

— Всевидько, скажи їй!

Я обернулась і побачила, що майже всі діти — і міські й загородні — дивляться на мене. Ми з міс Кароліною розмовляли вже двічі, і вони дивилися на мене в простодушній певності, що така близькість породжує взаєморозуміння.

Я підвелась і відповіла за Уолтера:

— Е-е-е... міс Кароліно...

— Що в тебе, Джін Луїзо?

— Міс Кароліно, він Канінгем.

Я сіла.

— Що таке, Джін Луїзо?

Мені здавалося, що я сказала досить зрозуміло. Всім принаймні було ясно: Уолтер Канінгем брехав відчайдушно. Ніякого сніданку він не забував, у нього його просто не було. Нема сьогодні, не буде завтра ні післязавтра. Він, мабуть, ніколи в житті не бачив разом і трьох таких монет, як пропонувала вчителька.

Я спробувала ще раз:

— Міс Кароліно, адже Уолтер... він Канінгем.

— Не розумію, Джін Луїзо, що ти хочеш сказати.

— Це нічого, мем, скоро ви знатимете всіх людей округу. Канінгеми ніколи нічого не візьмуть безплатно — ні в церкві, ні в муніципалітеті. Вони ні в кого нічого не беруть, обходяться тим, що мають. У них небагато є, але вони обходяться.

Що таке плем'я Канінгемів — точніше, одне з його відгалужень — я дізналася минулої зими. Одного вечора батько Уолтера прийшов до Аттікуса, щоб порадитися. Сидячи у вітальні, вони довго і нудно розмовляли про ущемлення прав на успадкування, а прощаючись, Канінгем сказав батькові: