Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Вона подивилася на мене скоса, і сіточка зморщок навколо очей позначилася глибше.

— Може, дехто і не так їсть, як ми,— просичала вона,— але як ти смієш говорити про те, коли за столом хтось чужий? Цей хлопчина — твій гість, і якщо йому заманеться жувати скатертину — хай жує, ти чуєш?

— Який він гість, Кел, це просто Канінгем...

— Ану цить! Яке твоє діло, хто він. Кожен, хто переступить поріг твого дому,— твій гість. І якщо я ще раз почую таке або побачу, що ти задираєш носа,— начувайся! Твоя рідня, може, й краща за Канінгемів, але ти її ганьбиш. Не вмієш пристойно поводитися за столом — їж у кухні.

Келпурнія дала мені доброго стусана і виштовхнула в їдальню. Я взяла свою тарілку і доїла обід у кухні, радіючи, що після такої ганебної сцени не довелося сидіти за столом разом з усіма. А Келпурнію попередила, хай знає; коли за мною ніхто не стежитиме, я піду і втоплюся в Баркеровій заводі. Отоді Келпурнія пожаліє. До того ж через неї я сьогодні вже вскочила в халепу — це вона навчила мене читати, всі мої неприємності від неї.

— Ану замовкни! — сказала Келпурнія.

Джем і Уолтер пішли до школи без мене. Але я не шкодую, що затрималася і потім мала сама бігти повз подвір'я Редлі, зате я розповіла Аттікусу все про беззаконня Келпурнії.

— І взагалі вона більше любить Джема, ніж мене,— сказала я і на закінчення порадила Аттікусу негайно вигнати Келпурнію.

— А ти не помічала, що завдаєш їй удвічі більше мороки, ніж Джем? — суворо запитав Аттікус.— Я не маю наміру розлучатися з Келпурнією ні тепер, ні в майбутньому. Без Кел ми й дня не проживемо, ти думала про де? Скільки вона тобі добра робить, ти повинна слухатися її, чуєш?

Я повернулась до школи. Моя ненависть до Келпурнії не згасала. Раптом мої невеселі думки урвав одчайдушний крик. Підвівши голову, я побачила серед класу до смерті перелякану міс Кароліну. Певно, за перерву вчителька отямилась і тепер була готова вести заняття далі.

— Вона жива! — заверещала міс Кароліна.

Всі хлопчики зірвались із своїх місць і кинулися на допомогу вчительці. Боже мій, подумала я, злякалася миші. Чак Літл, прозваний Коротуном, був винятково терпеливий з усіма живими істотами.

— Міс Кароліно, куди вона побігла? — запитав він.— Скажіть швидше, куди вона ділась. Мерщій зачини двері,— наказав він хлопцеві, що сидів за ним,— зараз ми її спіймаємо. Мем, хутчіше скажіть, куди вона побігла.

Міс Кароліна показала тремтячим пальцем не на підлогу і не на стіл, а на здорового хлопця, якого доти не помічала. Коротун спохмурнів і нерішуче запитав:

— Це ви про нього, мем? Ну, звісно, він живий. Це він налякав вас?

— Проходжу поряд і бачу — повзе... прямо по голові повзе...— промовила перелякана міс Кароліна.

Коротун добродушно засміявся.

— Це вошка, мем. Чого її боятися! Хіба ви ніколи не бачили? Не бійтесь, ідіть до свого столу і ще трошки повчіть нас.

Коротун, як і чимало інших його земляків, снідаючи, не знав, де йому пощастить пообідати, але він мав удачу справжнього джентльмена. Він узяв міс Кароліну під руку і відвів до столу.

— Не хвилюйтеся, мем,— заспокоював Чак.— Не треба боятися вошки. Я принесу вам холодної води.