Спін

Я потурбувався про потреби Діани. Кинув останній погляд на стоянку. Тоді повернувся на дорогу.

Мені довелося ще кілька разів зупинятися, щоб налаштувати крапельницю Діани або нагодувати її кількома вдихами кисню. Вона більше не відкривала очі, і була не просто сплячою, вона була без свідомості. Я не хотів думати, що це могло означати.

Дорога вимагала повільного руху, а дощ був невблаганний, але уже не було доказів наростання безладу і хаосу за останню пару днів. Я проїхав десятки зруйнованих або згорілих автомобілів, відсунутих з дороги, деякі досі тліли. Деякі дороги були закриті для цивільного транспорту, зарезервовані для військових або аварійних транспортних засобів. Кілька разів блокпости повертали мене назад. Теплий день зробив вологе повітря майже нестерпним, і хоча у другій половині дня почався сильний вітер, він не приніс полегшення.

Але Саймон, принаймні, хоч і відмовився довезти нас до нашої мети, я прибув до Великого Будинку, коли на небі було ще трохи світла.

Вітер посилився, і став майже штормовим, і довга дорога до будинку була завалена гіллям, обламаним з придорожніх сосен. Сам будинок був темним, і довелося долати шлях у бурштинових сутінках.

Я залишив Діану у машині біля підніжжя сходів і постукав у двері. Почекав. Постукав знову. Зрештою двері прочинилися і виглянула Керол Лайтон.

Я ледве зміг розгледіти її лице у темноті: одні блакитні очі, і клин зморшкуватих щік. Але вона мене впізнала.

- Тайлер Дюпре! - сказала вона. - Ви одні, заходьте?

Двері відчинилися ширше.

- Ні, - сказав я. - Зі мною Діана. І мені буде потрібна допомога, щоб занести її всередину.

Керол вийшла на великий ганок і заглянула у вікно машини. Коли вона побачила Діану, її маленьке тіло напружилося; вона звела руки долонями і ахнула.

- Святий Боже, - прошепотіла вона. - Чому мої діти приходять додому, щоб померти?

БЕЗОДНЯ У ВОГНІ

Вітер гуркотів над Великим Будинком всю ніч, гарячий солоний вітер віяв з Атлантики за три дні інтенсивного сонячного нагрівання. Я знав про це, і спав: вітер був добрим знайомим, я ріс разом з ним, і він був музичним супроводом до десятків моїх юнацьких мрій. Він ще стукав у вікно, після сходу сонця, коли я одягнувся і пішов шукати Керол Лайтон.

Будинок був знеструмлений протягом декількох днів. Верхній коридор був тьмяно освітлений світлом з помитого дощем вікна в кінці коридору. Дубові сходи опускалися в фойє, де дві підтримуючі арки забарвилися у денному світлі в блідо-трояндовий колір. Я знайшов Керол у вітальні, вона регулювала античний камінний годинник.

Я спитав,

- Як вона?

Керол подивилася на мене.

- Без змін, - сказала вона, знову повертаючи свою увагу на годинник, - вона заводила його за допомогою латунного ключа. - Я була з нею хвилину тому. Я не нехтую нею, Тайлер.

- Я не думав, що ви могли нехтувати. Що з Джейсоном?