Спін

Саймон кинув на мене переляканий погляд.

- Що?

- Мене не хвилює, як ви себе почуваєте. Причина, через яку ви повинні залишитися з Діаною, полягає в тому, що у нас складний шлях попереду, і я не зможу піклуватися про неї і керувати в той же час. І мені доведеться поспати, - рано чи пізно. Якщо ви будете в той час вести машину, нам потрібно буде зупинятися, щоб купити лише продукти і паливо. Якщо нам вдасться їх знайти. Якщо ви виходите, подорож буде вдвічі довшою в часі.

- Яке це має значення?

- Вона ще не вмирає, Саймон, але серйозно хвора, і вона справді помре, якщо вчасно не отримає допомогу. От тільки допомога, про яку я знаю, за пару тисяч миль від нас.

- Небо і земля зникнуть. Ми всі незабаром помремо.

- Я не можу говорити за небо і землю. Але не дозволю їй померти до тих пір, поки у мене є можливість допомогти.

- Я вам заздрю, - тихо сказав Саймон.

- Що? Хіба тут є чому заздрити?

- Вашій вірі, - сказав він.

Певна доза оптимізму була ще можлива, але тільки вночі. При денному світлі вона розвіялася.

Я їхав у Хіросімі висхідного сонця. І перестав хвилюватися, що радіація Сонця вбиває мене, хоча це можливо означало, що мені не вдасться зробити більше нічого доброго. Те, що кожен з нас пережив перший день, було справжнім дивом, як міг би сказати Саймон. Він закликав мене до певної грубої практичності: я витягнув пару темних окулярів з бардачка і намагався тримати очі на дорозі, а не на півкулі оранжевого вогню над пустельним горизонтом.

День ставав дедалі спекотнішим. Як і інтер’єр автомобіля, незважаючи на максимум на кондиціонері повітря. (Я ніби відчував його важкі зусилля, щоб зберегти температуру тіла Діани під контролем.) Десь між Альбукерке і Тукумкарі на мене навалилася хвиля втоми. Мої повіки поволі закривася, і я керував автомобілем з милю як автомат. Тоді я зупинився і заглушив двигун. Сказав Саймону, щоб той заповнив бак з каністри і був готовий сісти за кермо. Він неохоче кивнув.

Ми вкладалися у кращий час, ніж я очікував. Рух був майже відсутній, можливо тому що люди боялися залишатися з дорогою наодинці. У той час як Саймон заливав паливо в бак, я спитав,

- Що ми маємо з їжі?

- Тільки те, що я міг вхопити на кухні. Я повинен був поспішати. Дивіться самі.

Я знайшов картонну коробку серед пом’ятої білизни і упакованого медичного приладдя і кілька пляшок мінеральної води збоку. У ньому містилися три коробки пластівців, дві банки тушонки, і пляшка дієтичної Пепсі.

- Ісусе, Саймон…

Він здригнувся, і я повинен був нагадати собі, що він вважає це блюзнірством.

- Це все, що я зміг знайти.