Розділ «ЧАСТИНІ ТРЕТЯ У ВАНДЕЇ»

— Я це знаю, ми маємо різний обов’язок.

— Ні, монсеньйор, і я і ви ми маємо той самий обов’язок, — врятувати вас.

Іманус повернувся до товаришів.

— Товариші, треба затримати ворога якомога довше і не дати йому змоги переслідувати. Слухайте. Я не втратив жодної краплини крові і зберіг всю свою силу. Я зможу довше протриматися, ніж хто інший. Ідіть і залишіть мені вашу зброю. Я добре нею скористаюся. Я обіцяю затримати ворога на добрі півгодини. Скільки в нас заряджених пістолетів?

— Чотири.

— Покладіть їх на підлогу.

Вони зробили те, що він хотів.

— Це добре. Я лишаюся. Вони знайдуть з ким говорити. А тепер швидше виходьте.

У такому становищі не до подяк. Вони ледве встигли потиснути йому руку.

— До скорого побачення, — сказав йому маркіз.

— Ні, монсеньйор. Я сподіваюсь, що ні. Не до побачення. Бо я хочу вмерти.

Всі спустилися один по одному на сходи, поранені найперше. Поки вони спускалися, маркіз вийняв із своєї кишенькової записної книжки олівець і написав кілька слів на камені, що не міг більше повертатися і лишив відкритим потайний прохід.

— Ідіть, монсеньйор, лишилися тільки ви, — сказав Гальмало.

І почав сам спускатися.

Маркіз рушив за ним.

Іманус лишився сам.

XIII. КАТ

Чотири пістолети лежали на плитах, бо в цьому залі не було підлоги. Іманус взяв два, по одному в кожну руку.

Він наблизився з боку до виходу на сходи, які загороджувала скриня.

Нападаючі, певно, боялися якоїсь несподіванки, одного з тих фінальних вибухів, що знищують переможців разом з переможеними. Наскільки перша атака була навальна, настільки друга була повільна й обережна. Вони не могли, а можливо, й не хотіли остаточно розбити скриню. Вони тільки пробили її прикладами та проткнули кришку багнетами і крізь пробоїни намагалися заглянути в кімнату.