Розділ «ЧАСТИНІ ТРЕТЯ У ВАНДЕЇ»

По всьому невимовно заколисуючому пейзажу перебігали ті невловимі чудесні хвилі, які постають з переміщення світла й тіней на луках і ріках. Димок здіймався до хмар, як мрії до видінь. Над Тургом кружляли пташки, ластівки зазирали у вікна, наче хотіли подивитись, чи добре спиться дітям. А діти спали граціозною групою, нерухомі, напівголі, в таких позах, які бувають тільки у дітей. Вони, що не мали втрьох і дев’яти років, були чарівні й чисті, бачили райські сни, які відбивалися легенькою усмішкою на їх устах. Люди всіма мовами називають дітей благословенними і шанують їх невинність. Все навколо мовчало, немов дихання їх грудей було справою цілого світу, немов усе в світі до нього прислухалося. Не шуміло листя, не шелестіла трава. Увесь зоряний світ, здавалося, затих, щоб не тривожити дитячого сну, і нічого величнішого не могло бути за цю неосяжну пошану, яку виявляла природа до маленьких істот.

Сонце заходило і майже торкалося горизонту. Раптом серед цього глибокого тихомир’я з лісу сяйнула блискавка, потім почувся страшний гуркіт. Це був постріл з гармати. Луна від вибуху прокотилася від горба до горба потворним гримотінням. Вона збудила Жоржетту.

Дівчинка трохи підвела голову, простягла пальчик, прислухалася і сказала:

— Бум!

Гуркіт стих, і знову зайшла тиша. Жоржетта поклала знову голову на Гро-Алена і заснула.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

МАТИ

I. СМЕРТЬ ІДЕ

Цього вечора мати, як і цілий день, як і всі дні перед тим, була в дорозі. Майже навмання йшла вона все вперед і вперед, безупинно, не спочиваючи. Бо не можна назвати спочинком ті години, коли вона падала в знемозі і засинала де прийдеться, як не були годуванням ті крихти, які вона, немов пташка, перехоплювала то там, то там. Вона їла й спала якраз стільки, щоб не померти.

Попередню ніч вона перебула в закинутому сараї. Громадянські війни утворюють такі притулки. Серед пустого поля вона побачила чотири стіни з рештками даху, розчинені двері і трохи соломи в кутку. Вона лягла на цю солому; чула шарудіння пацюків у соломі, а крізь дах бачила зорі. Проспавши кілька годин, прокинулась серед ночі і зразу ж рушила в путь, щоб якомога далі пройти, доки настане спека. Для пішого подорожування ніч сприятливіша за полудень.

Вона старалася держатися того напрямку, який їй вказав селянин з Ванторта, йшла, скільки снаги було, на захід. Якби хтось був біля неї, то почув би, як вона безперестанку шепотіла: «Тург». Вона, здавалося, забула всі слова, крім цього та імен своїх дітей.

Ідучи, вона думала. Думала про те, що довелося пережити й вистраждати, про всі приниження заради притулку чи шматка хліба. Страшні були її поневіряння. Та їй усе було байдуже, аби тільки знайшла вона своїх дітей. Перше, що трапилося їй на дорозі цього дня, було придорожнє село. Ще тільки починало світати. Проте двері кількох будинків на великій вулиці були розчинені, з вікон визирали голови цікавих. Люди хвилювалися, як бджоли в стривоженому вулику. Вони почули стук коліс і брязкіт заліза.

На майдані перед церквою стояла сполошена юрба. Всі дивилися на дорогу, де щось спускалося з пагорка до села. Це був великий віз, який тягли ланцюгами замість посторонок п’ятеро коней. На возі лежали якісь довгі балки чи колоди, а серед них здіймалося щось безформне, прикрите, немов саваном, великим полотнищем. Поперед воза їхало десять верхівців, позаду теж десять. На них були трикутні капелюхи, а на плечі у кожного стриміло щось гостре, певно, гола шабля. Увесь цей похід помалу наближався, вимальовуючись на обрії виразним чорним силуетом: і коні, і віз, і верхівці здавалися зовсім чорними. Позаду ледве починав біліти світанок.

Віз з охороною в’їхав у село і попрямував до майдану.

Доки він спускався з горба, розвиднілось, і тепер ясно можна було розглянути цей кортеж, що здавався походом якихось примар, бо не чути було жодного слова.

Верхівці були жандарми. Вони справді тримали шаблі наголо. Брезент, що вкривав віз, був чорний.

Тимчасом нещасна мати теж входила в село. Вона підійшла до юрби селян якраз у ту хвилину, коли віз і жандарми в’їжджали на майдан. Люди в натовпі перешіптувалися. Чути було запитання й відповіді:

— Що це таке?

— Гільйотину везуть.

— Звідки?