Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

— Хочу Вам сказати, чому звернулася саме до Вас, — озвалася жінка після довгого мовчання. — Виною тому кілька слів, які Ви якось мовили до мене, я пам’ятала їх чимало років…

Чимало років? Кров спинилася мені в жилах…

— Ви прощалися зі мною… Уже й не пригадую, чому та як, бо ж була ще дитиною… А Ви промовили до мене так приязно й сумно водночас: «Хай би до цього ніколи не дійшло, та все ж згадайте про мене, якщо Вам стане сутужно в житті. Може, волею Господа саме я зможу Вам допомогти…» Я тоді рвучко відвернулася й жбурнула м’яча у фонтан, щоб Ви не помітили моїх сліз. Потім я хотіла подарувати Вам коралове сердечко, яке носила на шовковій стрічці на шиї, але посоромилася — боялась видатися смішною.

Спогад!

Пальці судоми намацали мою шию! Наче марево далекої, забутої землі обітованої постало переді мною — зненацька, налякавши мене: маленька дівчинка в білій сукенці, моріжок палацового парку, обрамлений старими в’язами. Я виразно побачив це знову.

Напевно, я змінився на обличчі, помітив це з її поспіху, з яким вона повела далі:

— Я добре знаю, що тоді до цих слів Вас спонукала прощальна мить, але вони часто були мені втіхою, і я Вам дякую за це…

Я щосили зціпив зуби і затлумив у собі нещадний біль, що криком роздирав мої груди.

Я все збагнув: то рука милосердя відгородила мене від споминів. Тепер у моїй свідомості яскраво вималювалася картина, яку уривчастим маревом донесло до мене з давно минулих днів: кохання, надто велике для мого серця, роками сточувало мій мозок, аж доки ніч безуму не стала бальзамом для моєї зболеної душі.

Помалу сходила на мене благодать умирання, вистуджуючи сльози на очах. Поважно й урочисто линув передзвін дзвонів у соборі, і я зміг, радісно усміхаючись, глянути в вічі тій, котра прийшла просити моєї допомоги…

Знову почувся приглушений стук дверцят карети й тупіт копит.

Крізь блакитно-іскристу нічну засніженість я сходив униз, до міста. Ліхтарі підморгували мені; згромаджені на купу ялинкові деревця з блискітками й срібними горішками нашіптували, що вже не за горами Різдво.

На Ратушній площі, біля статуї Діви Марії, старі жебрачки в сірих хустках, перебираючи вервечки, бурмотіли молитви при миготінні свічок.

Перед темним входом до єврейського міста купчилися ятки з різдвяним крамом. Посеред ярмарку яскраво світилася, осяяна факелами, відкрита сцена лялькового театру під нап’ятою червоною попоною. Театральний блазень Цвака в пурпурово-фіолетових шатах, з батогом у руках і прив’язаним до нього черепом з грюкотом гарцював сценою на дерев’яному коні.

Перед сценою рядами, тісно притиснувшись одне до одного, стояли дітлахи в шапках, натягнених на вуха, й заворожено, з роззявленими від захвату ротами, слухали вірші празького поета Оскара Вінера, які з суфлерської будки декламував мій друг Цвак:

Он браво тупає паяц,

Худющий, мов драбина,

Барвисто вбраний

Тако-сяк — от вражая дитина!

Я звернув у темний провулок, який кутом виходив на площу. У темряві перед якимсь оголошенням мовчки юрмився натовп, тісно зітнувшись головами.