Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Цього замало. Однаково Харусек не спускатиме ока з лахмітника. Мене аж пересмикнуло на згадку, якою ненавистю віяло від слів студента.

Що ж такого лихого заподіяв йому Васертрум?

Дивний внутрішній неспокій пучнявів у мені, ледь не доводячи до розпачу.

Щось невидиме, потойбічне кликало мене, а я не розумів того поклику, наче вишколений кінь, якого смикають за повід, а він не знає, який трюк йому виконувати, не розуміє волі свого господаря.

Спуститися до Шемая Гілеля?

Все в мені поставало проти такого кроку.

Учорашня з’ява в соборі монаха з головою Харусека була відповіддю на моє німе благання про пораду й ніби попередженням не нехтувати інтуїцією. Приховані сили давно вже виборсувалися у мені, я дуже виразно це відчував, тож навіть не намагався їм опиратись.

Не просто відчитувати літери в книжках, а відчувати їх, сотворити в собі товмача безсловесних інстинктів — осьде ключ до порозуміння з самим собою.

«Мають вони очі, але не бачать, мають вуха, але не чують», — згадалася цитати з Біблії, яка все й пояснювала.

«Ключ, ключ, ключ», — машинально повторювали мої уста, а дух — помітив я — тим часом, потішався з тих дивних ідей.

«Ключ, ключ?..»

Мій погляд упав на зігнутий дріт у руці, яким я нещодавно відчиняв двері, і непогамовна цікавість спалахнула в мені — куди веде з потайної кімнатки металева підйомна ляда.

Не довго думаючи, я знову подався до ательє Савіолі, щосили потягнув за кільце, аж доки мені таки врешті вдалося підняти ляду.

Спершу — лише темрява.

Потім я побачив вузькі, стрімкі сходи, що губилися у глибокій пітьмі.

Я рушив униз.

Якийсь час я спускався, тримаючись за стіну, — сходам не було ні кінця, ні краю: вогкі від плісняви та гнилизни ніші, повороти, вигини й кути, коридори — просто, ліворуч і праворуч, рештки старих дерев’яних дверей, розгалуження ходів і знову сходи, сходи, сходи — догори і вниз.

Млосний, давкий запах вільгості й землі.

І жодного промінчика світла.

Якби ж то я здогадався взяти з собою свічку Гілеля!