Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Хтось черкнув сірником, і я зміг розгледіти окремі рядки. Затуманеною свідомістю зумів зрозуміти кілька слів.

«Пропав!.. 1000 флоринів винагороди… Літній чоловік… одягнений у чорне… Прикмети: повне, гладко поголене обличчя… колір волосся: сивий… Дирекція поліції… кім. №…»

Знеохочений, байдужий — живий труп — поволі рушив я провулком поміж неосвітленими рядами будинків.

Жменька крихітних зірок миготіла на вузькій небесній стежині над проваллям вулички.

Мої умиротворені думки полинули назад, до собору; спокій, ще блаженніший і глибший, запанував у моїй душі — аж раптом у морозному повітрі наздогнав мене з площі пронизливий, мов над самим вухом мовлений, голос маріонеткового актора:

Де серденько коралове?

На шовковім шнурі

Сяє у променях ранкової зорі…

Примара

До глибокої ночі я гарячково міряв кроками свою комірчину, ламав голову, як би ж то «їй» допомогти.

Іноді поривався зійти вниз до Шемая Гїлеля, розповісти йому про довірену мені таємницю й попросити поради. Але щоразу опам'ятовувався.

Гілель видавався мені таким велетом духу, що було б блюзнірством докучати йому буденними речами. Потім знову хвилево находили на мене пекучі сумніви, чи було все те насправді. Бо ж трапилося зовсім недавно, а вже так дивно зблідло в пам’яті в порівнянні з яскравими враженнями дня, що минув.

А може, все мені таки наснилося?

Чи міг я, людина, яка зазнала неймовірного, — забула про своє минуле, хоч на секунду прийняти за даність те, єдиним свідком чого була моя пам’ять?

Мій погляд упав на свічку Гілеля, вона ще лежала на фотелі. Дяка Богові, принаймні в цьому не було сумнівів: я стикався з ним особисто!

Може, не довго вагаючись, кинутися до нього, обняти його за коліна і, як людина людині, пожалітися на невимовну тугу, яка точить моє серце?

Я вже вхопився за клямку, та опустив руки, бо знав, що буде далі: Гілель м’яко проведе долонею по моїх очах — ні, ні, тільки не це! Я не мав права жадати полегші! «Вона» довірилася мені, поклалася на мене. І навіть якщо я вважав небезпеку, що, як здавалося бідолашній, їй загрожувала, надуманою і мізерною, то їй вона бачилася незмірною та жахливою.

Запитати поради в Гілеля встигну й завтра. Я змусив себе міркувати тверезо й розважливо: турбувати його тепер, посеред ночі? Не годиться. Так вчинив би хіба душевнохворий.

Хотів було засвітити каганця, але передумав: відблиск місячного сяйва з покрівель навпроти осявав мою комірчину навіть більше, ніж мені хотілося. Я боявся, ніч стане ще безкінечнішою, якщо я запалю світло.

Стільки безнадії крилося у думці засвітити каганця, лиш би дочекатися дня, але потайний страх нашіптував, що від світла ранок відступить у недосяжну далину.