Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Ось! Ось! Лише маленький стрибок у порожнечу, і я перелечу провалля, яке відділяє мене від забутого… Нараз перед моїми очима зринає картина, якої я не помітив під час зворотного відліку часу: Шемай Гілель проводить долонею по моїх очах — точнісінько, як було перед тим у його кімнаті.

І все стерлося. Навіть бажання далі дошукуватися істини.

Лише один певний набуток зостався мені, тепер я знаю: низка подій у житті — це шлях, що веде в глухий кут, яким би широким і просторим він не видавався. Вузенькі ж, потайні, стежини ведуть до втраченої батьківщини. Лише в тому, що делікатним, ледь помітним слідом, а не бридким рубцем від грубого рашпілю, закарбувалося у нашому тілі, криється розгадка останніх таїн.

Так, як можна дістатися до днів своєї юності, перейшовши всю абетку від кінця до початку й опинитися там, де колись починав науку в школі, так само, збагнув я, можна помандрувати до іншої далекої батьківщини, по той бік усіх думок…

Велетенська брила роботи лягла на мої плечі. Колись і Геркулес тримав на голові все небесне склепіння, згадалося мені, і я раптом осягнув прихований сенс цього міфу. Геркулес позбувся своєї ноші хитрощами, попросивши велета Атланта: «Дозволь лише обмотати голову мотузками, щоб жахлива вага не роз’юшила мені мозку…» Може, й для мене знайдеться якийсь хитрий спосіб вислизнути з-під цієї брили.

Зненацька глибоке роздратування на сліпу покору власним думкам охопило мене. Я простягнувся на ліжку, затулив пальцями очі й вуха, щоб вимкнути всі думки, щоб нічого не відволікало мене від відчувань.

Однак моя воля розбилася об залізний закон: одну думку я міг прогнати лише іншою; щойно помирала одна, а вже інша живилася її тлінними рештками. Я утікав у гомінкий потік своєї крові, але думки переслідували мене, наступаючи на п’яти; я затулявся гупанням свого серця, та вже за мить вони знаходили мене й там.

Знову прийшов на допомогу приязний голос Гілеля: «Простуй своїм шляхом і сходь з нього! Ключ до мистецтва забуття належить нашим браттям, які обрали шлях смерті. Ти ж зачав від духу життя».

Переді мною постала з’ява — книга Іббур. Дві літери спалахнули в ній: одна означала залізну жінку, пульс якої стугонів потужно, мов землетрус; інша — в неозорій далечі — Гермафродит на перламутровому троні в короні з червоного дерева.

Тоді Шемай Гілель утретє провів рукою по моїх очах, і я поринув у сон.

Сніг

«Дорогий і шановний майстре Пернат!

Пишу Вам цього листа в неймовірному поспіху й великій тривозі. Благаю, знищіть його відразу, щойно прочитаєте, а ще ліпше — поверніть разом з конвертом. Інакше я не матиму спокою!

Жодній живій душі не кажіть, що я Вам писала. І про те, куди сьогодні підете — теж!

Ваше доброзичливе, шляхетне обличчя вселило в мене зовсім недавно велику довіру (з маленького натяку на подію, свідком якої Ви стали, зможете здогадатися, хто Вам пише, бо підписатися я боюся), а ще Ваш добрий, світлої пам’яті батько, який був моїм учителем, — усе це докупи наснажило мене звернутися до Вас, як до єдиної людини, яка може допомогти.

Благаю, прийдіть сьогодні о п’ятій годині вечора в собор на Градчині. Незнайомка».

Певно, з чверть години просидів я, ошелешений, з листом у руках. Надзвичайний, піднесений настрій, у полоні якого перебував я з учорашньої ночі, умить розвіявся, ніби від свіжого подмуху вітру нового земного дня. Дитя весни, юна доля, щедра на обіцянки, йшла до мене. Людське серце просило помочі в мене. У мене! Як раптом змінилася моя комірчина! Різьблена, поточена шашелем шафа вдоволено споглядала навколишній світ, а чотири фотелі видались мені приязними старенькими, що сидять навколо столу й, добродушно посміюючись, грають в карти таро.

Мої самотні години сповнилися змістом, розкішшю та блиском.

Невже прогниле дерево ще зможе дати плоди?

Я відчув, як заструменіли в мені життєдайні сили, які досі дрімали сховані в надрах моєї душі, засипані рінню буденності — так пробивається крізь кригу джерело, коли надворі завесніє.