Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

Літери, наче мурахи, повзали сторінками, я не втямив жодного слова з прочитаного.

Минали години, за шибками наливалася передранішня глибока, темна синява — так зазвичай буває, якщо дивитися надвір з приміщення з газовим освітленням.

Час до часу досередини заглядали жандарми з блискучими, зеленкуватими пір’їнами на головах, а тоді важкими, повільними кроками простували далі.

Увійшли три невиспані солдати.

Двірник забіг на чарку шнапсу.

І ось нарешті, нарешті: Яромир.

Він так змінився, що я спочатку його не впізнав: очі згасли, передні зуби повипадали, волосся поріділо, за вухами зробилися глибокі западини.

Я був такий радий знову за довгий час побачити знайоме обличчя, що кинувся йому назустріч і схопив за руку.

Яромир чувся дуже ніяково, увесь час озирався на двері. ЯК я вже тільки не намагався жестами й мімікою показати, що надзвичайно тішуся його бачити, він, здавалося, довго не йняв тому віри.

Але на всі мої запитання, парубійко лиш безпорадно розводив руками, мовляв, нічого не розумію.

Як доступно пояснити йому, що я хочу?!

О! Ідея!

Я попросив олівця і заходився один по одному малювати обличчя Цвака, Фрізландера й Прокопа.

— Що? Нікого з них немає у Празі?

Яромир жваво розмахував у повітрі руками, удавав, ніби рахує гроші, марширував пальцями по столі, ляскав себе по тильному боці долоні. Я здогадався: усі троє, видно, одержали гроші від Харусека й з розширеним маріонетковим театром подалися на гастролі в світи.

— А Гілель? Де він зараз?

Я намалював його обличчя, будинок і знак запитання.

Питального знаку Яромир не зрозумів, він не вмів читати, однак збагнув, куди я хилю. Він взяв сірника, ніби підкинув його вгору, а тоді спритно, наче фокусник, сховав його.

Що це мало означати? Невже Гілель теж виїхав з міста?

Я намалював єврейську ратушу.