Розділ «Ґустав Майрінк Ґолем»

— Чи листи писати заборонено? — поцікавився я у своїх співкамерників.

Вони не знали.

Вони ніколи листів не одержували, та й не було кому їх писати — так вони мені сказали.

Вартовий пообіцяв довідатися при нагоді.

Мої нігті посіклися від постійного обкусування, волосся скошлатилося — ножиць, гребінця чи щітки тут не було.

Не було й води для умивання.

Майже весь час я боровся з приступами нудоти, бо ковбасний відвар присмачували содою, а не сіллю. Таким був тюремний припис, щоб «запобігти виявам поклику плоті»…

Час минав у сірій, страхітливій монотонності.

Обертався по колу, мов катівське колесо.

Бували моменти, про які кожний з нас знав, коли раптом хтось зривався на ноги, годинами метався камерою, мов дикий звір у клітці, щоб потім знеможено знову впасти на лежак і знову тупо чекати… чекати… чекати…

Надвечір на стіни зграями, ніби мурахи, виповзали блощиці, і я здивовано запитував себе, чому це здоровань при шаблі і в кальсонах так прискіпливо допитувався, чи не маю я паразитів. Може, в земельному суді побоювалися схрещення з чужою породою блощиць?

Щосереди зранку до камери зазвичай запихалася свиняча голова в м’якому фетровому капелюсі з широкими крисами й широких штанах-балахонах — тюремний лікар доктор Розенблят приходив пересвідчитися, що всі аж порскають здоров’ям. Якщо ж бували скарги — байдуже на що, — доктор прописував цинкову мазь для натирання грудей.

Якось до нас навідався голова суду, високий, поставний, напахчений парфумами «великосвітський» хлюст, на обличчі якого можна було відчитати всі його грішки. Теж хотів подивитися, чи все тут гаразд, чи «знова хто не повісивси», як висловився отой прилизаний.

Я приступив до нього зі своїм проханням, та він рвучко відскочив за спину вартового й наставив на мене револьвера.

— Шо він хоче? — зарепетував на мене.

Я ввічливо поцікавився, чи є для мене листи. Замість відповіді дістав стусана в груди від доктора Розенблята, який відразу й дременув геть. Пан голова суду теж позадкував з камери, а тоді глузливо кинув крізь віконце у дверях, хай би я, мовляв, швидше зізнавався в убивстві, бо інакше ніколи не бачити мені листів.

Я вже давно призвичаївся до спертого повітря і задухи. Я постійно мерз. Навіть коли світило сонце.

За той час вже кілька разів змінилися два мої співкамерники, але я на те не зважав. Цього тижня зі мною сиділи кишеньковий злодій і грабіжник, іншим разом привели фальшивомонетника чи якогось шахрая.

Пережите вчора, на нині вже забувалося.

Гнітюча тривога за Міріам робила мене байдужим до всіх зовнішніх подразників.