Розділ «Санаторій Під Клепсидрою»

Якось я бачив престидижитатора. Він стояв на естраді, щуплий, зусібіч видний, і демонстрував свій циліндер, показуючи всім його пусте і біле дно. Забезпечивши в цей спосіб своє мистецтво поза всяким сумнівом від підозри в ошуканських маніпуляціях, він накреслив паличкою у повітрі свій сплутаний магічний знак і негайно ж почав з перебільшеною точністю і наочністю виволікати тростинкою з циліндра паперові стрічки, кольорові стрічки, ліктями, сажнями, накінець кілометрами. Кімната наповнювалась тою кольоровою шелестющою масою, ставала ясною від того стократного розмноження, від спіненої й легкої бібулки, від світосяйного перевершення, а він не переставав виволікати той нескінченний витяг, попри нажахані голоси, повні захопленого протесту, окрики екстази, спазматичні плачі, аж вкінці ставало ясно, як на долоні, що то йому нічого не коштує, що він черпає ту щедроту не з власних запасів, що йому просто відкрились надземні джерела, не по людських мірах і рахубах.

Тоді хтось, предестинований до рецепції глибшого сенсу тієї демонстрації, відходив додому замислений і внутрішньо осяяний, до глибини проникнутий істиною, яка в нього увійшла: Бог — незчисленний…

Тут місце розвинути коротку паралелю між Александром Великим а моєю особою. Александер Великий був чутливий на аромати країн. Його ніздрі прочували нечувані можливості. Він був одним з тих, над обличчям котрих Бог провів уві сні своєю долонею, так що вони знають, чого не знають, стають повні домислів і підозр, а через замкнуті повіки пролинають їм відсвіти далеких світів. Однак, він сприйняв божественні алюзії надто дослівно. Будучи людиною дії, себто плиткого духу, він витлумачив собі свою місію як післанництво здобичника світу. Його груди наповнювало те саме ненасичення, що й мої, ті самі зідхання розширяли їх, вступаючи у його душу, горизонт за горизонтом, краєвид за краєвидом. Він не мав нікого, хто б спростував його помилку. Навіть Арістотель його не розумів. Так і помер він розчарований, дарма що здобув цілий світ, зневірившися в Богові, який весь час від нього усувався, та в Його чудесах. Його портрет оздоблював монети й марки всіх країн. За кару він став Францом Йосифом своїх часів.

Я хотів би дати читачеві хоч приблизне уявлення, чим була тоді та книга, на аркушах якої прелімінувалися і укладались остаточні справи тієї весни. Невимовний, непокійний вітер ішов лиснючим шпалером тих марок, удекорованою вулицею гербів і знамен, жагливо розвіваючи вимпелі й емблеми, що хвилювалися в задхненній тиші, в тіні хмар, грізно вирослій над горизонтом. Потім раптом з'являлися перші герольди на порожній вулиці, в ґальових строях, з червоними пов'язками на раменах, лиснючі від поту, безпорадні, повні місії заклопотання. Вони мовчки давали знаки, зворушені до глибини і повні урочистої поважности, і вулиця вже меркнула від напливаючої демонстрації, з усіх провулків темніли лави у хрусті тисяч надходячих ніг. То була грандіозна маніфестація країн, універсальний Першотравень, монстр-парада світів. Світ маніфестував тисячею як до присяги вознесених рук, прапорів і знамен, маніфестував тисячею голосів, що він не за Франца Йосифа І, а за когось набагато, набагато більшого. Над усім хвилював ясно-червоний колір, майже рожевий, невимовний, визволяючий колір ентузіязму. З Санто-Домінго, з Сан-Сальвадору, з Фльоріди надходили задихані й гарячі делегації, цілі в малинових гарнітурах, і кланялися мельониками кольору черешні, з-під котрих вилітали розкричані щиглі, по два, по три. Лискучий вітер вигострював у щасливих перельотах блиск труб, обтріпував м'яко і безсило канта інструментів, що ронили на всіх берегах тихі мітелки електрики. Попри стовпище, попри дефіляду тисяч, все відбувалося в порядку, величезний здвиг розгортався пляново і в тиші. Є хвилини, коли прапори, що схвильовуються з бальконів гаряче і ворохобно, в'ються у зріділому повітрі в амарантових рвотах, у ворушких тихих тріпотах, у даремних злетах ентузіязму, встають нерухомо, як на поклик, і вся вулиця стає червоною, яскравою і повною мовчазного сполоху, в той час як в потемнілій далині відлічуються уважно глухі салюти канонади, сорок дев'ять детонацій, у меркнучому повітрі.

Потім горизонт раптово хмурніє, як перед весняною бурею, тільки яскраво блистять інструменти оркестр, і в тиші чути погурк темніючого неба, шум далеких розтворів, в той час як з поблизьких садів надпливає запах черемхи у скупчених зарядах і безборонно розряджається у невимовних розпростореннях.

Аж ось одного дня при кінці квітня був сірий і теплий передполудень, люди йшли, дивлячись перед себе в землю, завше в той квадратовий метр вологої землі перед собою, і не відчували, що обабіч минають дерева парку, чорно розгалужені, лускаючі в різноманітних місцях солодкими, ятрючими ранами.

Устрягле в чорній галузистій сіті дерев сіре, душне небо лежало людям на карку — вихрувато вивершене, безфоремно важке й величезне, як перина. Люди видряпувалися з-під нього на руках і ногах, як хрущі у тій теплій волозі, що обнюхують чутливими ріжками солодку глину. Світ лежав глухий, розвивався й ріс десь угорі, десь позаду і в глибині — блаженно безсилий — і плинув. Іноді він сповільнювався і щось імлисто пригадував, галузився деревами, очкував густою, лиснючою сіткою пташачого цвіріньчання, накиненою на той сірий день, і йшов у глиб, у підземне вужування коренів, у сліпе пульсування хробаків і гусениць, у глухе потьмарення чорнозему і глини.

А під тим безфоремним огромом чапіли люди, оглушені і без одної думки в голові, чапіли з головами у долонях, висіли, згорблені, на лавках парків, з клаптем газети на колінах, текст із якої сплинув у велику, сіру бездумність дня, висіли незграбно у позі ще вчорашній і безтямно слинилися.

Може оглушали їх ті глухі торохкавки цвірінькання, ті невтомні маківки, що сипали сірий шріт, яким тьмилося повітря. Ходили оспало під тим олов'яним градом і розмовляли на миґах у тій ряснистій зливі, або, пониклі, мовчали.

Але коли коло одинадцятої години перед полуднем десь у якомусь пункті простору крізь велике спучнявіле тіло хмар проклюнулося сонце блідим кільчиком — тоді раптом у галузистих кошах дерев засвітились густо усі пуп'янки, і сірий вельон цвіркотіння поволі відділився блідо-золотистою сіткою з обличчя дня, який розплющив очі. І то була весна.

Тоді раптом, в одну мить, пуста перед хвилиною алея парку засіюється людьми, що спішать у різні сторони, мов би вона — вузловий пункт усіх вулиць міста, і зацвітає строями жінок. Одні з тих прудких і зграбних дівчат спішать на роботу, до крамниць і контор, інші — на сходини, але впродовж кількох хвилин, під час яких вони проходять крізь ажуровий кошіль алеї, що дихає вільгістю квіткарні і скропляє трелями птахів, — вони належать тій алеї й тій годині, вони — не відаючи про це — є статистками тієї сцени в театрі весни, так, мов би вони зродилися на моріжку разом з тими делікатними тінями галузок і листочків, пуп'янкуючими на очах на темно-золотому тлі вологої жорстви, і біжать парою золотих, гарячих і коштовних пульсів, а потім раптом збліднуть і зайдуть тінню, всякнуть у пісок, як ті прозорі філіґрани, коли сонце увійде у замислення хмар.

Але впродовж одної хвилини зароїлися алеї своїм свіжим поспіхом, і з шелесту їх білизни, здається, плине той безіменний одур алеї. Ах, ті провійні й свіжі від крохмалю сорочечки, виведені на прогулянку під ажуровою тінню весняного коридору, сорочечки з мокрими плямами під пахвою, сохнучі у фіялкових повівах далини! Ах, ті молоді, ритмічні, розігріті від руху ноги у нових, скрипучих шовком панчішках, під якими криються червоні плями і прищі — здорові, весняні виприски гарячої крови! Ах, цілий той парк — безчільно прищатий, і всі дерева висипуються пуп'янками прищів, які лускають цвіріньчанням!

Потім алея знову порожніє, і по склепленій доріжці тихо гундолить дротяними шприхами дитячий візок на пружних ресорах. У маленькому лакованому човнику, занурене у грядку високих, крохмалених шляр фуляру, спить, як у букеті квітів, щось від них делікатніше. Дівчина, що поволі провадить візок, часом нахиляється над ним, перехиляє на задні колеса, квилячи осями обручів, той буяючий кошик, розквітлий білою свіжістю, і пестливо роздмухує той букет тюлю аж до солодкого, приспаного ядерця, через сон якого мандрує, як байка, в той час як візок минає смуги тіні — той переплив оболоків і світел.

Потому, вполудпе, все ще плететься той пуп'янкуючий віридар світлом і тінню, а крізь делікатні вічка тієї сітки сиплеться без кінця-краю цвіркіт пташок — з галузки на галузку, сиплеться перлисто крізь дротяну сітку дня, але жінки, що проходять берегом моріжка, — вже втомлені і мають волосся розслаблене від мігрені і обличчя знемагані весною, а потім алея порожніє вже зовсім, і через тишу пополудня поволі переходить запах ресторану з паркового павільйону.

Щоденно о тій самій годині проходить Б'янка зо своєю гувернанткою через алею парку. Що ж іскажу я про Б'янку, як же її опишу? Знаю тільки, що вона в сам раз чудовно згожа із собою, що вона без решти сповняє свою програму. З серцем, стиснутим глибокою радістю, бачу за кожним разом наново, як вона — крок за кроком — входить у свою сутність, легка, як танцівниця, як вона несвідомо влучає кожним рухом у саму десятку.

Іде цілком звичайно, не з надмірною грацією, але з простотою, яка хапає за серце, і серце стискається від щастя, що можна отак просто бути Б'янкою, без жодних штук і без жодного напруження.

Одного разу вона поволі підняла на мене свої очі, і мудрість того погляду проникнула мене наскрізь, прошила, як стріла, навиліт. Відтоді я знаю, що ніщо не є їй тайне, що вона знає всі мої думки від початку. Від тої хвилини я віддався їй у розпорядження, без меж і неподільно. Вона прийняла — ледь видним помахом повік. Це сталося без слова, на ходу, в одному погляді.

Коли хочу її собі уявити, можу викликати тільки одну дрібницю, яка нічого не значить: її зшерхлу шкіру на колінах, як у хлопчака, і це глибоко зворушує і провадить думку в нестерпучі пересмики суперечностей, поміж ущасливлюючі антиномії. Все інше — повище і понижче — трансцендентне і неуявленне.

Сьогодні я знову заглибився в Рудольфів марківник. Що за чудесне студіювання! Цей текст повен посилань, натяків, наздогадів і повен двозначного миготання. Але всі лінії збігаються у Б'янці. Що за ущасливлюючі супозиції! Від вузла до вузла біжить моя підозра, як уздовж ґнота, зажеврена світлистою надією — щораз більш осяяна. Ах, як мені тяжко, як стискається серце від таємниць, які прочуваю!

В міському парку грає тепер щоденно ввечорі музика і через алеї просувається весняна променада. Кружляють і навертаються, розминаються і зустрічаються в симетричних арабесках, які весь час повторюються. Молоді люди носять нові, весняні капелюші і недбало тримають рукавички у долоні. Через пні дерев і живоплоти світяться в сусідніх алеях сукенки дівчат. Ідуть ті дівчата парами, колишучись у стегнах, напушені піною шляр і волянів, носять із собою, як лебеді, ті рожеві й білі напушення — дзвони, повні квітучого мусліну, і часами осідають ними на лавці, — мов би втомлені їх пустою парадою, — осідають цілою тою великою рожею гази і батисту, яка лускає, переливаючись пелюстками. І тоді відслоняються ноги, закладені одна на одну і схрещені — сплетені у білий кшталт, повний невідпорної вимови, а молоді гульвіси, минаючи їх, мовкнуть і бліднуть, ражені влучністю арґументу, до глибини переконані і переможені.