Розділ «Санаторій Під Клепсидрою»

Головна річ, аби не забути, — як Александер Великий, — що жодне Мехіко не остаточне, що воно є пунктом переходу, через який переступає світ, що за кожним Мехіком відкривається нове Мехіко, ще яскравіше — надкольори і надаромати…

Б'янка ціла сіра, її смагла цера має в собі мов би розчинену інґредієнцію вигаслого попелу. Думаю, що доторк її долоні мусить перевершувати все уявленне.

Цілі покоління дрессури вкорінені в її здисциплінованій крові. Зворушливе те зречене піддання під накази такту, що свідчить про приборкану непокору, про придушені бунти, про тихі схлипування поночі і ґвалти, завдані її гордості. Кожним своїм рухом вкладається вона, повна доброї волі і сумної вдяки, в приписані форми. Не робить нічого понад конечність, кожен її жест — скупо відміряний, ледве сповняє форму, входить у неї без ентузіязму, мов би тільки з пасивного почуття обов'язку. З глибини тих приборкань черпає Б'янка свій передчасний досвід, своє знання всіх речей. Б'янка знає все. І не посміхається над тим знанням, її знання серйозне і повне смутку, а уста примкнуті над ним у лінію закінченої краси, — брови зарисовані з суворою акуратністю. Ні, із свого знання вона не черпає жодного побудження до поблажливої розслаблености, до м'якости і розв'язности. Якраз навпаки. Як коли б тій істині, в яку вдивлені її смутні очі, можна було дорівняти лише напруженою бачністю, лише найстрогішим додержанням форми. І є в тому нехибному такті, в тій льояльності супроти форми ціле море смутку і з трудом переможеного страждання.

А однак, хоч і зламана формою, вона вийшла з-під неї звитяжно. Проте, якою жертвою окупила вона цей тріюмф!

Коли вона йде, — струнка і ставна, — не відомо, чию гордість носить вона з простотою на невишуканому ритмі своєї ходи, чи поборену власну гордість, чи тріюмф принципів, яким підлягла.

Але зате, коли погляне простим, смутним підняттям очей — раптом знає все. Молодість не вберегла її од відгадання найтаємніших речей, її тиха погідність — влагодження після довгих днів плачу і схлипування. Тому очі її підкружені і мають у собі вологий, гарячий жар і ту нескору до розтратливости цільність поглядів, яка не хибить.

Б'янка, чудовна Б'янка є для мене загадкою. Вивчаю її з упором, з затятістю — і розпачем — на підставі марківника. Як то? Хіба марківник трактує також і про психологію? Наївне питання! Марківник є книгою універсальною, є компендієм усякого знання про людське. Звичайно ж, у натяках, у підштовхуваннях, у недоговореннях. Треба певної кмітливости, певної відваги серця, певного польоту, щоб знайти мотив, той вогнистий слід, ту блискавицю, що пробігає сторінками книги.

Одної речі треба вистерігатися в цих справах: тісної дріб'язковости, педантичности, тупої дослівности. Всі речі пов'язані, всі нитки ведуть до одного клубка. Чи зауважили ви, що між рядками певних книжок пролітають юрмно ластівки, цілі співомовки тремтливих шпичастих ластівок? Слід читати з лету тих птахів…

Але повертаюся до Б'янки. Як же зворушливо гарні її рухи! Кожен з них вчинений з розважністю, вирішений од віків, вдіяний із зреченістю, так, мов би вона наперед знала всі перебіги, неухильну черговість своїх жеребів. Буває, що я хочу запитати її про щось зором, попросити про щось у думці — сидячи напроти неї в алеї парку — і пробую сформулювати мою претенсію. І, заким то мені вдалося, вона вже відповіла. Відповіла з сумом, одним глибоким, лаконічним поглядом.

Чом тримає голову похилено? У що вдивляються її очі з увагою, з замисленням? Чи так бездонно сумне дно її долі? А однак, попри все, чи не несе вона цієї зречености з гідністю, з гордістю, як коли б так власне мало бути, як коли б те знання, позбавляючи її радости, обдаровувало її за це якоюсь недоторканістю, якоюсь вищою свободою, знайденою на дні добровільного послуху? Це надає її підлеглості велич тріюмфу і це її перемагає.

Сидить напроти мене на лавці обіч гувернантки, обі читають, її біла сукенка — ніколи не бачив її в іншому кольорі — лежить, мов розхилена квітка, на лавці. Виструнчені ноги смаглої карнанії перекладені з невимовною вдякою одна за одну. Доторк до її тіла мусить бути аж болісний від зосередженої святости контакту.

Потім обі встають, склавши книжки. В одному короткому погляді Б'янка бере й віддає моє жагуче привітання і, мов би не обтяжена, віддаляється меандричним переплітанцем своїх ніг, який мелодійно впадає в ритм великих, елястичних кроків гувернантки.

Я обстежив цілий обшар майорату доокола. Обкружляв кількаразово цілий той розлогий терен, обцаркований високим парканом. Білі стіни вілли з її терасами, розлогими верандами показувалися мені все в нових аспектах. За віллою простягається парк, переходячи потому в бездеревну рівнину. Стоять там дивні забудування, напів фабрики, напів фільваркові будинки. Я приклав очі до шпари в паркані, — те, що уздрів, мусіло полягати в ілюзії. В цій розрідженій від палу весняній аурі привиджуються нераз речі віддалені, дзеркалені почерез цілі милі тремтливого повітря. А однак, голова мені лускає від найсуперечливіших думок. Мушу порадитися в марківника.

Чи це можливо? Вілла Б'янки — екстериторіяльний терен? Її дім — під охороною міжнародніх трактатів? До яких зуміваючих відкриттів допроваджує мене студіювання марківника! Чи тільки сам-один володію я цією дивовижною істиною? А однак, не можна злегковажити всіх показів і арґументів, що їх громадить марківник довкола цього пункту.

Сьогодні я обстежив зблизька цілу віллу. Я тижнями кружляв довкола великої, кунштовно кованої брами з гербом. Я скористався із хвилини, коли два великі, пусті екіпажі виїхали з саду вілли. Крила брами стояли широко розкриті. Ніхто їх не замикав. Я недбалим кроком увійшов, добув з кишені ескізника, вдаючи, що рисую, спершися на філяр брами, якийсь архітектурний деталь. Я стояв на жорствяній стежці, якою стільки разів проходила легка ніжка Б'янки. Серце завмирало в мені безголосо від щасливого страху на думку, що з котрихось бальконних дверей вийде її струнка постать у легкій білій сукенці. Але всі вікна й двері затягнуті були зеленими шторами. Найменший шелест не зраджував життя, втаєного в тому будинку. Небо хмурніло на обрії, у далечині блискало. В теплому, розрідженому повітрі не було найлегшого повіву. В тиші того сірого дня тільки крейдяно-білі стіни вілли промовляли безголосою, але промовистою красномовністю багато розчленованої архітектури, її легка проречистість розходилася в плеоназмах, у тисячних варіянтах того самого мотиву. Вздовж яскраво-білого фризу бігли в ритмічних каденціях пласко різьблені гірлянди, наліво й направо, і затримувалися на рогах, нерішучі. З висоти середньої тераси збігали мармурові сходи — патетичні й церемоніяльні — серед балюстрад, що хутко розступалися, й архітектурних ваз і, широко сплинувши на землю, здавалося, збирали і згортали свою збурену шату в глибокому реверансі.

Я маю дивовижно загострене чуття стилю. Той стиль дражнив мене і непокоїв чимсь непоясненним. Поза його насилу опанованим, жагучим класицизмом, поза тою позірно холодною елеґанціею крилися невловні дрожики. Той стиль був загарячий, надто гостро пуантований, повний несподіваних перчиків. Якась крапля незнаної трутизни, впущена у жили того стилю, чинила його кров темною, експльозивною і небезпечною.

Внутрішньо дезорієнтований, тремтячи від суперечливих імпульсів, обходив я навшпиньки фронт вілли, полохаючи поснулих на сходах ящірок.

Довкола висхлого, округлого басейну земля була порепана від сонця і ще нага. Лише то тут, то там вистрілювало з шпари ґрунту трохи жагучої, фантастичної зелені. Я вирвав жмуток того зілиська і сховав до ескізника. Я весь тремтів від внутрішнього збурення. Над тим басейном повітря стояло сіре, надмірно прозористе і полискливе, хвилюючися від гарячі. Барометр на поблизькому стовпі показував катастрофальну знижку. Тиша залягала довкола. Жодна гілочка не ворухнулася од вітерця. Вілла спала з опущеними жалюзі, світячи крейдяною білістю в безмежній мертвоті сірої аури. Раптом, мов би той застій сягнув критичного пункту, повітря стругалося кольоровим ферментом, розпалося на барвисті пелюстки, на миготливі лопоти.

То були величезні, обважнілі мотилі, зайняті по парах любовною грою. Немічний, тремтливий тріпот утримувався якусь хвилю у мертвій аурі. Вони навперемін випереджалися на п'ядь і знов єдналися у леті, тасуючи у потемнілому повітрі цілу колоду барвистих розблисків. Чи то був тільки швидкий розклад вибуялої аури, фата морґана повітря, повного хашишу й фанаберії? Я вдарив шапкою, і важкий, плюшевий мотиль опав на землю, тріпочучи крильми. Я підняв його і сховав. Одним доказом більше.

Я відгадав таємницю того стилю. Лінії тієї архітектури у своїй настирливій проречистості так довго повторювали той самий незрозумілий кучерявий вислів, аж я збагнув той зрадливий шифр, те перське око, ту лоскотливу містифікацію. То була достоту надто прозора маскарада. В тих вишуканих і рухливих лініях із перебільшеною витворністю була якась занадто гостра паприка, якийсь надмір гарячої пікантерії, було щось жевжикувате, жагуче, надто яскраво жестикулююче — щось, одним словом, кольорове, колоніяльне і лупаюче очима… Таки так, стиль той мав на дні своєму щось нечувано відразливе — був розпусний, вимисливий, тропічний і нечувано цинічний.