Розділ «Санаторій Під Клепсидрою»

Ми ввійшли через відхилену котару до ясно освітленого простору. Він був уже залюднений. Групи у плащах, змочених дощем, з настовбурченими комірами, снувалися в мовчанні з місця на місце, пристоювали в зосереджених півколах. Серед них я без труду впізнав тамтих, які вже тільки позірно належали до того самого світу, а по суті, вели відділене, репрезентативне і забальзамоване життя на п'єдесталі, життя, виставлене напоказ і святково пусте. Вони стояли у страхітливому мовчанні, вбрані в урочисті тужурки, англези і жакети з доброго сукна, пошиті для них на міру, дуже бліді, з рум'янцями їхніх останніх хвороб, на які вони померли, і блищали очима. В їхніх головах давно вже не було жодної думки, тільки навик показувати себе зусебіч, недолік репрезентувати свою пусту екзистенцію, який їх підтримував останнім зусиллям. Вони давно вже повинні були лежати в ліжках, заживши ложечку лікарства, завинуті в свої холодні простирала, з заплющеними очима. Було надужиттям іще тримати їх так пізно уночі на їхніх вузьких постаментах і кріслах, на яких вони штивно сиділи, в тісному лакованому взутті, за милі далеких від своєї давньої екзистенції, виблискуючих очима і зовсім збутих пам'яті.

У кожного з них висів з вуст, уже мертвий, як язик удушеного, їх останній крик, відколи вони покинули дім для божевільних, де перебували якийсь час, як у чистилищі, вважаючися за маніяків, заким вступили в ці остаточні пороги. Так, то справді не були цілком автентичні Дрейфуси, Едісони і Люккені, вони були до певної міри симулянтами. Може вони й справді були божевільними, застуканими іn flagranti у хвилину, коли на них вступила та осяваюча ідея-фікс, у момент, коли їхнє божевілля було впродовж хвилини істиною і — вміло препароване — стало стержнем їхньої нової екзистенції, чисте, як елемент, поставлене в цілості на цю одну карту і вже незмінне. Відтоді вони вже мали цю одну думку в голові, як знак оклику, і стояли на ній, на одній нозі, як у леті, затримані на піврухові.

Я шукав його в тому тлумі очима, повен неспокою, переходячи від групи до групи. Врешті знайшов його, зовсім не в прегарній уніформі адмірала левантинської ескадри, в якій він виплив був з Тульону на фляґманському кораблі «Le Cid» того року, коли мав посісти мехіканський трон, ані теж у зеленому фраку генерала кавалерії, який він так охоче носив у свої останні дні. Він був у звичайному сурдуті з довгими збористими полами і в ясних пантальонах, високий ковнір з плястроном підпирав йому бороду. З шаною і зворушенням пристанули ми оба з Рудольфом у групі людей, яка оточувала його півколом. Та враз я зціпенів до глибини. За три кроки від нас, у першому ряді глядачів стояла Б'янка в білій сукенці, із своєю гувернанткою. Стояла і дивилася, її личко в останніх днях зблідло і змізерніло, а її очі, підкружені і повні тіні, дивилися печально аж до смерти.

Так вона стояла непорушно, із сплетеними ручками, схованими у зборках сукенки, споглядаючи з-під своїх серйозних брів очима, повними глибокої жалоби. Серце стиснулось мені болісно на той вид. Мимоволі я повів зором за її смертельно сумним поглядом, і ось, що я угледів: обличчя його ворухнулося, мов би розбуджене, куточки вуст піднеслися у посмішці, очі блиснули і почали точитися в своїх орбітах, груди, блискучі від орденів, здійнялися зідханням. То не було чудо, то був звичайний механічний трюк. Відповідно накручений, ерцгерцог відбував світське прийняття згідно з принципами механізму, кунштовно й церемоніяльно, як звик був за життя. Він по черзі водив зором по присутніх, уважно затримуючи його впродовж хвилинки на кожному. Так зіткнулися в певній хвилині їхні погляди. Він стрепенувся, завагався, ковтнув слину, мов би хотів щось ісказати, але вже по хвилині, слухняний механізмові, далі біг зором, водив ним по дальших обличчях з тим самим підбадьорливим і променистим усміхом. Чи прийняв він Б'янчину присутність до відома, чи дійшла вона до його серця? Хто ж міг то знати? Адже він навіть не був у повному значенні цього слова собою, він був заледве далеким двійником самого себе, дуже зредукованим і в стані глибокої прострації. Але стоячи на ґрунті фактів треба було прийняти, що він був неначебто своїм найближчим аґнатом, був, може, навіть самим собою в тій мірі, в якій то взагалі ще було можливо за такого стану справ, за стільки років після своєї смерти. Важко було, запевне, у тому восковому воскресінні докладно увійти в самого себе. Мимоволі при такій нагоді мусіло вкрастися в нього щось нове і грізне, щось чуже мусіло домішатися з божевілля того геніяльного маніяка, який виконципував його у своїй мегаломанії, а що мусіло наповнювати Б'янку грозою й жахом. Адже вже той, хто дуже хворий, відсувається і віддаляється від себе давнього, а що вже говорити про так невластиво воскреслого. І як же він тепер поводився супроти своєї найближчої крови? Повен штучної веселости й бравури, він грав свою блазенсько-цісарську комедію, усміхнений і прегарний. Чи мусів він так дуже маскуватися, чи так дуже боявся він наглядачів, які звідусюди стежили за ним, виставленим напоказ у цьому шпиталі воскових фігур, де жили вони всі під грозою — шпитальних режимів? Чи він, на превелику силу дестильований з чийогось божевілля, чистий, вилікуваний і врешті зцілений, не мусів тремтіти, що його знову можуть втрутити в розвихорення й хаос?

Коли зір мій знову відшукав Б'янку, я угледів, що вона сховала лице в хусточці. Гувернантка обняла її рукою, пусто блищучи емальованими очима. Я не міг довше дивитися на біль Б'янки, я відчував, що мене хапає спазм плачу, і потягнув Рудольфа за рукав. Ми попрямували до виходу.

За нашими плечима той загримований предок, той дідусь у цвіті віку далі розсилав навкруг свої променисті, монарші привітання, у надмірі ревности підняв навіть руку, мало не кидав за нами поцілунки в тій нерухомій тиші, серед сичання ацетиленових лямп і тихого шемрання дощу на полотнищах намету, спинався остатками сил на пальці, до щирця хворий і, як усі вони, затужілий за смертним трухлявленням.

У передсінку загримований бюст касирки забалакав до нас, блищучи брилянтами і золотою пльомбою на чорному тлі магічних дралерій. Ми вийшли в ніч, росяну і теплу від дощу. Дахи лисніли, спливаючи водою, ринви монотонно плакали. Ми бігли через плюскотливу зливу, роз'яснену пломінкими ліхтарнями, що бряжчали у дощі.

О, прірво людської зловмисности, о, воістину пекельна інтриго! В чийому умислі могла зашморгнутися ця ядовита й сатанинська думка, що здистансувала своєю сміливістю найвишуканіші вимисли фантазії? Чим глибше вникаю я в її відхланну нікчемність, тим більший здіймає мене подив від безмежного віроломства, від зблиску ґеніяльного зла в надрах цієї лиходійської ідеї.

Тож прочуття мене не обманювало. Тут, під нашим боком, серед позірної правопорядности, серед повсюдного миру і повної сили договорів вершилося лиходійство, від якого волосся ставало дибом на голові. Похмура драма вершилася тут в абсолютній тиші, так замаскована й законспірована, що ніхто не міг її домислитися й вистежити серед невинних полик тієї весни. Хто ж міг підозрювати, що між тим закляпованим, німим, водячим очима манекеном і делікатною, так старанно вихованою, так добре вкладеною Б'янкою розгравалася родинна трагедія? Ким, врешті-решт, була Б'янка? Чи маємо ми кінець-кінцем звірити дещицю таємниці? Що ж із того, що вона не виводилася ані від правовитої імператриці Мехіко, ані навіть від тієї дружини по ліву руку, морганатичної Ізабелли д'Орґаз, яка із сцени мандрівної опери завоювала ерцгерцога своєю красою?

Що ж із того, що матір'ю її була ота мала креолка, якій він надавав пестливе ім'я Кончіти і яка під цим ім'ям війшла в історію — неначе б через кухонні сходи? Відомості про неї, які я зміг зібрати на підставі марківника, можна викласти у декількох словах.

Після падіння імператора Кончіта виїхала із своєю малою донечкою до Парижу, де жила з удовиної ренти, незламно зберігаючи вірність імператорському коханому. Тут історія втрачає дальший слід цієї зворушливої постаті, відступаючи слово догадкам та інтуїціям. Про одруження її донечки та про її подальшу долю нічого не знаємо. Натомість у 1900 р. виїжджає незвісна пані де V., особа незвичайної й екзотичної вроди, з малою донечкою і з чоловіком за фальшивим пашпортом з Франції до Австрії. В Зальцбурзі, на баварському кордоні, у хвилину, коли вони пересідають на віденський потяг, всю родину затримує австрійська жандармерія й заарештовує. Змушує задуматися те, що після перевірки його фальшивих документів пана де V. було звільнено, проте він не доклав жодних зусиль, щоб звільнити дружину й донечку. Того самого дня він виїжджає назад до Франції і слід за ним гине. Тут усі нитки губляться в повному замороченні. З яким же осяянням віднайшов я знову їхній слід, що вистрелював полум'яною лінією у марківнику! Моєю заслугою, моїм відкриттям назавжди залишиться зідентифікування згаданого пана де V. з певною вельми підозрілою особистістю, що виступає під зовсім іншим прізвищем і в іншій країні. Але цить!.. Про це ще ані слова. Доста, що родовід Б'янки встановлено поза будь-яким сумнівом.

От і весь канонічний дієпис. Але офіційна історія неповна. В ній є вмисні прогалини, довгі павзи і промовчання, в яких хутко інсталюється весна. Вона швидко заростає ті прогалини своїми марґіналіями, переплітає листям, що сиплеться без ліку, росте навзаводи, баламутить недоречностями птахів, контроверсією тих криланів, повною суперечностей і брехень, наївних запитань без відповіді, впертих, претенсійних повторів. Треба багато терплячости, щоб поза тою плутаниною віднайти властивий текст. До цього провадить уважна аналіза весни, граматичний розбір її речень і періодів. Хто, що? кого, чого? Треба елімінувати баламутні перебалакування птахів, їхні шпичасті прислівники і прийменники, їхні полохливі зворотні займенники, щоб поволі виділити здорове зерно глузду. Марківник є в цьому неабияким дороговказом. Дурненька, невибаглива весна! Заростає все без розбору, плутає глід з безглуздям, вічно блазнює — корчить дурника, бездонно легкодумна. Невже й вона в союзі з Францом Йосифом І, невже злучена з ним узами спільної змови? Треба пам'ятати, що кожну дзюбинку сенсу, що прокльовується в цій весні, притьмом забазікує стократна бляга, безглуздя, яке блягузкає казна-що. Птахи замітають тут сліди, комизять правопис фальшивою пунктуацією. Так витісняє правду звідусіль ця весна, яка кожну вільну п'ядь, кожну щілину притьмом заростає своїм листяним розквітом. Де ж має схоронитись виклята, де знайти азиль, якщо не там, де її ніхто не шукає — в тих ярмаркових календарях і коменіюшах, в тих жебрачих і дідівських кантичках, які по прямій лінії виводяться з марківника?

Після багатьох сонячних тижнів прийшла серія днів хмарних і гарячих. Небо потемніло, як на старих фресках, склубочилося в душній тиші скопичення хмар, як трагічні побойовища на картинах неаполітанської школи. На тлі тих олов'яних і бурих склубочень яскраво світились будинки крейдовою, гарячою білістю, ще більш увидатненою гострими тінями ґзимсів і пілястрів. Люди ходили з опущеними головами, повні внутрі темряви, яка громадилася в них, мов перед бурею, серед тихих електричних розрядів.

Б'янка більше не показується в парку. Видно, стережуть її, не дозволяють вийти. Звітрили небезпеку.

Сьогодні я бачив у місті групу добродіїв у чорних фраках і циліндрах, що сунули мірним кроком дипломатів через Ринок. Білі маніжки яскраво світили в олов'яному повітрі. Панове мовчки оглядали будинки, як коли б їх оцінювали. Йшли узгодженим, повільним, ритмічним кроком. Мають чорні, як вугілля, вуса на гладко виголених обличчях і лискучі очі, що гладко точаться в орбітах, мов би наоливлені і повні вимови. Іноді вони знімали циліндри і обтирали піт із чола. Всі вони високі, щуплі, середнього віку і мають смаглі обличчя гангстерів.

Дні стали темні, хмарні і сірі. Далека, потенційна буря лежить вдень і вночі лежить на далеких горизонтах, не розряджаючися зливою. У великій тиші переходить часом через сталеве повітря подих озону, запах дощу, волога й свіжа бриза.

Але потому знов тільки сади розпирають величезними зідханнями повітря і ростуть тисячократне листям, навзаводи, вдень і вночі, відрядно. Всі прапори висять важко, потемнілі, і безсило лиють останні хвилі кольорів у згустілу ауру. Часом у виламі вулиці хтось звертає до неба яскраву, витяту із темряви половину обличчя, з оком нажаханим і світячим — дослухається до шуму піднебесся, до електричного мовчання сунучих хмар, і глибину повітря протинають, як стріли, тремтячі і шпичасті, чорно-білі ластівки.

Еквадор і Колюмбія мобілізуються. У грізному мовчанні товпляться на молі шеренги піхоти, білі райтузи, білі схрещені ремені на грудях. Чілійський одноріг став дибки. Видко його вечорами на тлі неба, патетичного звіра, знерухомленого грозою, з копитами у повітрі.

Дні щораз глибше сходять у тінь і задуму. Небо замкнулося, загатилося, нахлинаючи щораз темнішою сталевою бурею, і мовчить, низько склубочене. Спалена й пістрява земля перестала дихати. Тільки сади ростуть без передиху, сипляться листям, непритомні й п'яні, і заростають кожну вільну щілину холодною листяною субстанцією. (Прищі пуп'янків були липкі, як сверблячий виприск, болісні і ятрючі — тепер гояться холодною зеленню, заблизнюються багатократно листок на листкові, компенсуються стократним здоров'ям, на запас, понад міру і без рахуби. Вже накрили й заглушили під темною зеленню згублене гукання зозульки, чути вже тільки далекий і приглушений її голос, зашитий у глибокі віридари, затрачений під заливом щасливого розквіту.)

Чом будинки так світяться в тому потемнілому краєвиді? Чим більше хмурніє шум парків, тим гострішою стає вапняна білість будинків і світиться без сонця гарячим відсвітом спаленої землі, щораз яскравіше, як коли б за хвилину вона мала попістрявитись чорними плямами якоїсь яскравої й пістрявої хвороби.